Звичайно, я рада бачити сина, але ж мені треба не лише його присутність, але й допомого – паркан поправити, в стайню піти, на городі допомогти. Я вже такої сили не маю, як і чоловік, син ще недавно був повен сил, а тут за якісь пів року, що ми його не бачили, то лиш одна згадка…
– Васильку, що таке? Ти кажи, дитино, бо ми з батьком маємо запас на чорний день, але як ти заслаб, то ми всі гроші віддамо.
– Мамо, я здоровий, – каже син тихим голосом.
– Що ти мені розказуєш? Який ти здоровий, як ти від вітру хилишся? Поки з городу гілля приніс, то весь захекався, молотом палю забити вже не можеш… Що таке?
– Та все у мене добре!
Ну, думаю, хай мовчить, потім скаже. Поставила я їсти і все одразу зрозуміла – дитина моя люба зголоджена!
– А, що то тебе, Люба геть не годує, – питаю я його.
– Годує, але вона тепер вегетаріанка і ми всі також.
Хоч стій, хоч падай! Одній дурничка в голову зайде і всі мають від цього страждати?
Я нічого не кажу, Люба була дівчиною гарна і молодицею також, але ж пора вже зрозуміти, що пішло поза сорок, то молодість морквою не вернеш!
– Якби то лишень морквою, мамо, – каже син, – а то вона всю свою зарплату лишає в салонах краси. Вся моя зарплата йде на те аби оплатити комунальні, дітям… Я вже й відкласти нічого не можу, щоб поїсти в кафе…
Бідна моя дитинонька! Ну, я вже це так не залишу!
До Люби отак не прийдеш та в лоб не скажеш – готуй їсти дитині моїй любі! Вона така, що й з хати випре і ще потім сина мого буде їсти замість моркви.
Я тоді вирішила приїхати до них, але підготовленою.
Почала з того, щ почала телефонувати синові та розповідати різні сільські новини, але найголовнішою була та, що його шкільна любов Оля приїхала в село жити.
– Нічого, що двоє діток, але ж когось собі знайде, – кажу я синові і добре знаю, що Люба вуха добре навострила.
Я Любі колись в очі казала, що мій синочок мав вибрати Олю, а не її. А потім привезла з села велику сумку з продуктами і давай скаржитися Любі:
– Ой, щось Василько геть не має сили… Сумку ніс, то геть задихався? Чи ти добре за моїм сином, Любо слідкуєш, що він такий слабосилий? Чи то я маю взятися за дитину?
– Та що ви таке кажете, все з ним добре, – каже і дає мені частування з овочів та фруктів, сиром присипала і їж.
– Ой, а що то таке, – кажу їй, – Та Оля такі пиріжки пече, що на всю вулицю чути і слинка капає… А ти таке?
Бачу, що Люба вже б мене за двері, але й сама якась така стала, як билинонька, а я не вгаваю:
– Ти що собі на свої роки надумала? Молодість не вернеш, а чоловіка втратиш легко! Колись така була запальна, що й слова не встигала до тебе сказати, а тепер як та муха напровесні.
Я поїхала додому і стала чекати, коли ж син приїде. Аж дивлюся, й Люба з ним. Ага… То все добре, бо раз зреагувала на Олю, то задумалася над тим, чи варто мати струнку фігуру і грітися пуховою ковдрою. А зморшки що? Вони вже є та будуть, таке вже наше життя.
Та й Василь мій вже від того радий, що їсть смачно… А він такий, що швидше в тарілку буде дивитися, ніж на чужу жінку.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
