— Мамо, ви тільки погляньте, наскільки простіше тепер користуватися цією шафою! — я з ентузіазмом розчинила дверцята, демонструючи абсолютно новий порядок.
Тамара Петрівна застигла на порозі, навіть не знявши одного черевика. Її обличчя набуло відтінку стиглої сливи, а ключі в руках дрібно затремтіли.
— Світлано… Де мої плетені кошики? Де те дзеркало в різьбленій рамі, яке висіло тут чверть століття?
— Воно вже не пасувало до нового стилю, я віддала його на реставрацію… мабуть, — я невинно кліпнула очима. — А кошики просто відслужили своє. Хіба ви не бачите? Тепер тут дихати легше!
— Дихати? — прошепотіла вона, повільно осідаючи на нову пухку банкетку, яку я купила вранці. — Я відчуваю себе так, ніби помилилася поверхом і зайшла у квартиру до цілковитих незнайомців. Мені тут… незатишно.
Я ледь стримала переможну посмішку. План працював бездоганно.
Моя історія почалася не в день весілля, а в день, коли ми з моїм чоловіком, Артемом, перетнули поріг помешкання його матері як офіційна родина. У нас вже підростав малюк — маленький Павлик, справжнє сонечко, яке, здавалося, мало б об’єднати нас усіх.
Проте Тамара Петрівна бачила в мені не партнерку для свого сина, а швидше тимчасову асистентку, яка не надто вправно виконує свої обов’язки.
Артем для неї залишався маленьким хлопчиком. Навіть коли він повертався з роботи виснажений, вона першою бігла до нього з тарілкою, де лежав найкращий шматочок м’яса. Вона могла забрати у внука цукерку, якщо вважала, що «татові зараз потрібніше підкріпитися».
— Артемчику, сонечку, не їж те, що Світлана приготувала, я зробила твої улюблені голубці, — лунало з кухні щовечора.
— Але, мамо, Світлана готувала, чого маю ігнорувати, — намагався заперечити чоловік.
— Чоловікові потрібна сила! Ти на моєму виріс, звик, а чужого нам не треба. — відрізала вона.
Мене ж вона повчала цілодобово. Я неправильно складала сорочки, купувала не той пральний порошок і, боронь Боже, заварювала чай не тієї міцності.
Мої прохання до Артема про окреме житло завжди розбивалися об одну й ту саму фразу:
— Світланко, я не можу образити маму. Вона ж серцем прикипіла до нас. Якщо ми підемо, вона занедужає від самотності. Це коштуватиме нам надто дорого — не в плані фінансів, а в плані стосунків.
Я зрозуміла: діяти треба інакше. Якщо Артем не може піти, то Тамара Петрівна має сама захотіти, щоб ми зникли з її горизонту.
Я почала з дрібниць, які найбільше дратують людей з усталеними звичками. Коли свекруха була на своїй дачі, я змінила весь лад у ванній кімнаті. Гелі для душу опинилися там, де раніше стояли зубні щітки, а її улюблена стара мильниця з тріщиною випадково «вислизнула» у сміттєпровід.
Коли вона повернулася, у ванній пролунав обурений вигук:
— Світлано! Я не можу знайти своє мило! І чому рушники висять не за кольорами?
— Ой, Тамаро Петрівно, я прочитала, що так набагато ергономічніше, — лагідно відповіла я, заходячи до неї. — Стара мильниця була джерелом бактерій, я купила вам нову, сенсорну. Хіба не прогресивно?
Вона лише підібгала губи. Це була перша маленька перемога. Я бачила, як вона з підозрою заходить до власної ванної, наче на екскурсію якусь.
Через два дні настала черга вітальні. Я переставила всі фотографії в рамках, додавши туди безліч знімків моїх родичів, яких вона терпіти не могла. Крім того, я замінила штори. Замість її улюбленого важкого оксамиту з бахромою з’явилися яскраві рулонні жалюзі.
— Це що, офіс? — запитала вона ввечері, дивлячись на вікна.
— Ні, це сучасний мінімалізм, — бадьоро пояснила я. — Артему так подобається, каже, що квартира стала виглядати дорожче.
Вона глянула на сина, той лише знизав плечима, пам’ятаючи нашу домовленість не втручатися. В очах свекрухи вперше промайнула тінь сумніву. Вона почала відчувати, що територія, де вона була беззаперечною королевою, стає не тільки її царством.
Кухня для Тамари Петрівни була святинею. Саме там вона готувала свої нескінченні голубці та пиріжки, якими «прив’язувала» сина до дому. Тому я вирішила останню краплю кинути саме туди.
Я домовилася з майстрами. Це була грандіозна задумка. Поки свекруха була на ювілеї у своєї подруги, в нашу квартиру заїхала бригада. Я не змінювала всю кухню — це було б занадто помітно для Артема. Я замінила лише фасади, стільницю та внутрішнє наповнення полиць.
Замість звичних дверцят із дуба з’явилися глянцеві білі панелі. Але найголовніше — я змінила розташування всього посуду. Каструлі переїхали в шухляди біля підлоги, а спеції — на найвищі полиці, куди Тамара Петрівна без табуретки не діставала.
Коли двері відчинилися і вона увійшла, на кухні панувала стерильна, холодна чистота. Свекруха повільно підійшла до плити.
— Де моя сковорідка для млинців? — голос її був ледь чутним.
— Я вирішила, що вона занадто стара, — озвалася я з кутка, попиваючи чай. — Тепер у нас є професійна мультиварка. Вона робить усе сама. І гляньте, які нові ручки на шафках! Це останній писк моди.
Тамара Петрівна обвела поглядом кухню. Вона намагалася відкрити одну з шухляд, але та була з дотягувачем і відкривалася не так, як вона звикла. Вона спробувала дістати сіль, але рука намацала порожнечу.
— Знаєш, дитино… — вона нарешті повернулася до мене. В її погляді не було гніву, лише глибока втома та якесь дивне прозріння. — Я сьогодні тричі повертала ключ у замку, бо думала, що не туди потрапила. Мені здається, що я тут більше не господиня. Навіть стіни стали мені чужими.
Я затамувала подих. Це був той самий момент.
— Можливо, — продовжувала вона, дивлячись у вікно, — вам з Артемом справді варто знайти власне гніздечко. Бо якщо я залишуся тут ще на місяць у цьому «дизайнерському раю», я просто забуду, як мене звати. Ви молоді, у вас свої смаки. А мені хочеться моїх кошиків і старого дзеркала.
Артем був глибоко здивований, коли мама сама підняла питання про наш переїзд за вечерею.
— Синку, я так подумала… Вам з Павликом треба більше простору. Світлана має таку бурхливу фантазію щодо інтер’єру, що наша квартира скоро перетвориться на космічний корабель. Знайдіть собі житло, де ви зможете втілювати всі ці… сучасні ідеї.
Ми знайшли чудову квартиру за лічені тижні. Коли ми пакували речі, я відчувала себе неймовірно легко. Більше ніхто не заглядав мені в каструлі й не вчив, як правильно виховувати сина.
Тепер ми приїжджаємо до Тамари Петрівни в гості щонеділі. Вона повернула на місця всі свої старі речі, дзеркало в різьбленій рамі та навіть ту саму мильницю (знайшла на блошиному ринку на Почайній). Тепер вона зустрічає нас як найбажаніших гостей, а не як конкурентів за увагу її сина.
Коли ми йдемо, вона завжди суне Артему пакунок із пиріжками:
— Бери, бери, сонечку, а то твоя Світлана знову почне тебе якимось «мінімалізмом» годувати!
Я лише посміхаюся. Ми зберегли родину, зберегли добрі стосунки й, головне, отримали свій власний простір. Іноді, щоб виграти, не потрібно йти на відкрите протистояння — достатньо просто змінити колір кухонних фасадів. Трішки замінити розташування речей у ванній і віддати на реставрацію старезне дзеркало.
Головна картинка ілюстративна.
