fbpx
Історії з життя
Я відійшов у інший світ, прийми цей факт, не лякайся і вислухай мене. Я завжди любив і люблю тебе і пишався тим, що ти ростеш слухняною та розумною дівчинкою

Я поверталася з відпустки додому і зі мною в купе їхала молода жінка Ірина з маленьким сином років п’яти та дідусем. Він був такий добрий, видно було, як він любить свого онука, чоловік увесь час чимось із ним займався, гуляв вагоном, щось ліпив на столику з пластиліну. І коли я сказала Ірині, що дідусі та бабусі завжди люблять онуків більше, ніж батьки дітей, вона кивнула, погодившись зі мною. А потім сказала:

— Так, і навіть після того, як підуть у кращий світ. Зі мною в групі навчалася дівчина, дуже світла людина, вона такою і залишилася, ми не втрачаємо зв’язок і листуємося вже років шість після закінчення навчання. Так от, вона якось розповіла нам цікаву історію про свого діда, хочете, розповім.

— Із задоволенням її послухаю.

— На дні народженні у Катрусі ми зібралися майже всією нашою групою. Її всі любили, вона була якась світла і чиста. Кому було погано, вона завжди приходила на допомогу, дівчина могла заспокоїти однією своєю доброю, відкритою та щирою посмішкою. Їй завжди вдавалося швидко розібратися в проблемі, знайти причину і людина заспокоювалася. Вона була вродженим психологом. Звичайно, не завжди, тільки коли їй було це під силу, тому що були проблеми, які могли вирішити лише компетентні люди, закон або Господь Бог.

Її свято саме збіглося із завершенням навчання. Нам залишилося найстрашніше і найважче – захист диплома. Але ніхто з нас особливо не хвилювався, бо вчилася наша група переважно добре, знання були міцні. Всі раділи і сумували одночасно, адже скоро роз’їдемося містами та селами. Ми співали наші пісні, згадували кумедні історії. А потім хтось із хлопців запитав Катю про фотографію, що висить на стіні, на якій були двоє милих людей похилого віку.

— Це мої дідусь з бабусею, вони прожили довге спільне, дуже щасливе життя. Якщо хочете, я розповім вам про них, а особливо про мого улюбленого дідуся. Це трохи містична історія, але правдива.

— Так, хочемо, розповідай – нам було справді цікаво і ми завжди вірили Каті – вона не обдурить.

— Вони зустрілися тут, у Києві, при вступі до інституту і обоє успішно його закінчили. Дід приїхав здалеку, а бабуся виросла тут. Познайомилися, коли дід побачив себе у списках тих, хто поступив і стрибаючи від радості, став їй на ногу. Він вибачився і відразу, дивлячись на неї, сказав — коли наступають на ногу, значить — освідчуються в коханні.

Так, це було кохання з першого погляду і на все життя, вона заради нього, після закінчення навчання поїхала з Києва, хоч її батьки були проти. Я приїхала сюди вчитися і зараз мешкаю в будинку, де народилася і виросла бабуся, у тітоньки. Мені виділили ось цю кімнату. Як мама розповідала мені, бабуся, казала: я жодного разу не пошкодувала про те, що обрала вашого батька і розділила з ним усе життя.

А він все життя обожнював її. Їм багато хто заздрив, намагався навіть розбити сім’ю. У бабусі була подруга, отож вона хотіла забрати діда з сім’ї, але він проігнорував її, мало того, він розповів бабусі і попросив не дружити з нею, бо не хотів ніяких непорозумінь і пліток. Бабця припинила спілкуватися з підступною розлучницею.

Дідусь дуже любив дітей, а особливо молодшу доньку, мою маму і увесь свій вік доживав у нашій родині. Бабуся покинула нас рано, хвороба підкосила її незадовго до мого народження, тому я не знала її особисто, тільки з розповідей мами та дідуся. Дід страшенно сумував за нею, а потім народилася я і він все своє кохання віддав мені. Ми з ним були нерозлийвода з самого мого дитинства. Він був, як квочка наді мною. Сам купав, сповивав, гуляв у будь-яку погоду.

І ви знаєте, у нас з ним був якийсь особливий зв’язок. Наскільки я пам’ятаю, мені завжди було з ним добре і спокійно. Я завжди знала, що він поряд – захистить, допоможе, підкаже. Коли я підросла, він відвів мене до першого класу, потім займався, допомагав із уроками. Це він навчив мене любити людей, природу та тварин. Він сам по життю був світлою і дуже доброю людиною, ніколи і нікому не відмовляв у допомозі.

Він був абсолютно нежадібним, навпаки, практично всю свою пенсію витрачав на подарунки онукам. До речі, він мав золоті руки, у нього в нашому дворі була своя майстерня, він міг відремонтувати практично все. Коли мене не було поряд, він завжди був там і щось майстрував. Люди знали його і йшли зі своїми поломками та проблемами до нього. Він ніколи не просив плати, але люди самі залишали йому гроші на стійці.

Мій любий дідусь покинув нас, коли я навчалася у десятому класі. Це була велика втрата, особливо для мене. Я так сумувала, що закинула навчання, закрилася у своїй кімнаті після того, як попрощалася з ним і не виходила звідти тиждень. І от якось увечері, коли я вкотре плакала, ткнувшись у подушку, я раптом почула, як стукає його паличка по підлозі і дідуся голос:

— Я тебе, внучко, не впізнаю, що то за нюні?

Коли я підняла голову від подушки, то побачила його, він сидів у кріслі навпроти мене і докірливо хитав головою. І я вигукнула:

— Дідусю, я знала, що ти живий навіщо ти так налякав мене!

І було вже кинулося до нього, але він різко підняв руку, зупиняючи мене.

— Я відійшов у інший світ, прийми цей факт, не лякайся і вислухай мене. Я завжди любив і люблю тебе і пишався тим, що ти ростеш слухняною та розумною дівчинкою. Якщо ти мене справді любиш, то припини плакати і почни нормально ходити до школи. У тебе все життя попереду, все в тебе буде добре, а я завжди буду поряд. У важкі моменти життя, якщо тобі буде потрібна моя допомога, ти просто подумай про мене, а я намагатимусь давати тобі підказки. А поки прощай, мені вже час і пам’ятай, я завжди поруч.

І дідусь зник. Але з того вечора і до сьогоднішнього дня, коли мені погано чи є якась нерозв’язана проблема, я завжди отримую підказки у вигляді випадкової розмови чи, коли ввімкну телевізор і там прямо звучить відповідь на моє запитання. Він мені іноді сниться. Загалом, дідусь, як і обіцяв, завжди поряд зі мною, я навіть іноді відчуваю, як він гладить мене по голові, як вітерець по волоссю, так ніжно.

І раптом усі теж відчули, як по кімнаті пробіг легкий вітерець, лагідно торкаючись кожного. Ми з подивом оглядалися, а Катя сказала:

— Дідусь привітав вас, він радий, що в мене такі чудові друзі.

— Ти що, його досі бачиш?

— Дуже рідко і невиразно, в основному відчуваю. Він завжди поряд зі мною – оберігає, як і обіцяв.

Ось така історія.

Тоді я запитала, чи можу я її надрукувати у своїй стрічці, на що Ірина відповіла:

— А чому б не написати про чудових людей, нехай усі прочитають, а то все про погане та брудне пишуть. Тільки потім, як надрукуєте, скиньте посилання, я теж хочу прочитати вашу статтю, бо я вам так сумбурно розповіла цю історію. Тільки не вказуйте мої дані.

Розлучилися ми з нею тепло, обмінявшись телефонами та електронними адресами, вона обіцяла розповісти ще кілька цікавих історій про своїх рідних та знайомих.

Буду з нетерпінням чекати. Люблю писати про добрих і щирих людей, а також щось містичне та цікаве, якого в нашому житті іноді так не вистачає.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page