— Наталю, я не розумію, — я розгублено крутила в руках келих, дивлячись на подругу. — Ви ж були ідеальною парою. Фотосесії, спільні подорожі, він на тебе дивився як на божество. Весь інстаграм заздрив! Що могло статися за ті десять хвилин до того, як ви мали поставити підписи?

Наталя гірко посміхнулася, її пальці нервово перебирали край скатертини.

— Знаєш, Олено, я теж так думала. До того самого моменту, поки ми не зупинилися біля входу в залу церемоній. Гості вже заходили, музика почала грати, і тут він дістає з кишені піджака невеликий блокнот у шкіряній палітурці.

— Обручки? — наївно запитала я.

— Ні, — Наталя похитала головою. — Він простягнув мені його і сказав: «Люба, щоб у нашому домі не було непорозумінь, прочитай це. Це правила нашого сімейного життя. Підпис у книзі реєстрації означатиме, що ти згодна з кожним пунктом».

— І що там було? Щось про те, хто виносить сміття?

— О, якби ж то, — очі подруги зблиснули від обурення. — Там було розписано таке, що я й досі не можу повірити, що людина здатна такого вигадати

Усе починалося просто неймовірно. Мені пощастило вхопити «гарячу» пропозицію на тропічні острови саме тоді, коли на роботі був завал, але начальник неочікувано змилостивився.

Це була справжня фортуна — опинитися під пальмами саме в розпал оксамитового сезону. Єдине, що трохи муляло совість, — я пропускала весілля своєї найкращої подруги Наталі.

Її наречений, Артем, здавався справжнім принцом. Високий, підтягнутий, успішний бізнесмен із бездоганними манерами. Коли вони з’являлися разом, люди мимоволі оберталися.

Я щиро раділа за подругу, вважаючи, що вона витягла щасливий квиток. Перед відльотом я засипала її привітаннями та пообіцяла, що по поверненню ми обов’язково відсвяткуємо їхній союз у якомусь вишуканому закладі.

Відпустка пройшла як у казці: бірюзова вода, сонце і повне перезавантаження. Повернувшись додому, я насамперед набрала Наталю, щоб дізнатися подробиці свята і домовитися про зустріч.

— Привіт, люба! Я вже вдома, привезла тобі купу подарунків! Коли зайти привітати нову родину? — щебетала я в слухавку.

На іншому кінці запала тиша. Потім Наталя відповіла голосом, у якому не було ні краплі радості:

— Заходь сьогодні ввечері. Але не до Артема. Я у себе, на старій квартирі.

— Як на старій? Ви ж мали переїхати в його оселю? — я відчула, як по спині пробіг холодок.

— Приходь, усе розповім… — коротко кинула вона і поклала слухавку.

Я ледве дочекалася вечора. Квартира Наталі зустріла мене напівтемрявою та запахом міцної кави. Сама подруга виглядала блідою, але в її погляді відчувалася якась дивна рішучість. Ми сіли на кухні, і вона почала свою розповідь, яка більше нагадувала сюжет трилера, ніж реальну історію.

— Знаєш, я думала, що такі речі трапляються лише в поганих романах, — почала вона. — Усе було готове: біла сукня, сотні гостей, замовлений дорогий ресторан, батьки в сльозах від щастя. Ми стояли перед дверима до зали реєстрації. Залишалося буквально кілька хвилин. І тут Артем вирішує «прояснити правила гри».

Вона встала і взяла з полиці невеликий блокнот.

— Ось, почитай. Він дав мені це замість обітниці кохання.

Я відкрила першу сторінку. Папір був дорогим, почерк — рівним і холодним. Те, що я прочитала, змусило моє волосся піднятися дибки.

Статут сімейного життя:

Дружина залишає роботу і присвячує себе виключно дому. Повне фінансове утримання забезпечує чоловік, за умови дотримання всіх правил.

Щоденна присутність на порозі: дружина зобов’язана зустрічати та проводжати чоловіка з посмішкою та в охайному вигляді.

Зовнішність: макіяж, зачіска та стиль одягу обираються згідно з вподобаннями чоловіка. Зміни в зовнішності без погодження заборонені.

Побут: ідеальна чистота щосекунди. Меню на тиждень затверджується чоловіком щонеділі.

Свобода чоловіка: він має право на необмежений час із друзями, поїздки на відпочинок, риболовлю чи полювання без пояснень. Дружина запитань не ставить.

Соціальні контакти: зустрічі з подругами — суворо два рази на місяць, не довше двох годин, лише в денний час у публічних місцях.

Діти: народження однієї дитини через шість років шлюбу. Раніше — категорично ні.

Кошти: на господарські потреби виділяється бюджет, за який дружина звітує щотижня. Власні кошти не передбачені.

Я закрила книжку. У горлі пересохло.

— Наталю… це ж просто… це абсурд. Він серйозно?

— Абсолютно, — кивнула вона. — Коли я запитала, чи це жарт, він відповів, що шлюб — це серйозна інвестиція, і він хоче бути впевненим у безпеці своїх вкладів. У той момент я відчула таку огиду, що мене ледь не вивернуло.

— І що ти зробила? — пошепки запитала я.

— Я просто подивилася йому в очі й сказала, що церемонії не буде, — голос Наталі зміцнів. — Він намагався щось заперечити, мовляв, «не влаштовуй сцен, усі чекають». У цей момент підійшов мій тато. Він відчув, що щось не так. Я мовчки віддала йому цей блокнот. Ти знаєш мого батька — він людина спокійна, але тоді його обличчя стало кам’яним. Якби не урочистість моменту, Артем би не вийшов звідти цілим.

Я уявила цю картину: розкішне фойє, розгублені гості й наречена, яка розриває сценарій ідеального життя.

— Двері відчинилися, розповідала далі Наталя, — марш почав грати гучніше. Нас запросили заходити. У цей момент я просто розвернулася, взяла тата під руку і пішла до виходу. Артем стояв там, як статуя, не вірячи, що хтось посмів йому відмовити. Гості почали галасувати, піднявся шум.

Батько зупинився на сходах, підняв руку, щоб усі замовкли, і голосно оголосив: «Весілля скасовано! Хто хоче поїсти — їдьте в ресторан, стіл оплачено. Але без нареченої».

Ми з подругою гірко розсміялися.

— І що, хтось поїхав?

— О так! — Наталя іронічно зітхнула. — Мої родичі та близькі друзі, звісно, поїхали до нас додому. А от гості з боку Артема вирішили, що не варто пропадати оплаченим делікатесам. Вони поїхали в ресторан і влаштували там грандіозний «парубоцький вечір». Артем теж там був. Мабуть, святкував своє повернення до «свободи» за правилами.

Ми сиділи до пізньої ночі, допиваючи ігристе. Я обіймала подругу, намагаючись підібрати слова втіхи, хоча розуміла, що найкращою втіхою став сам факт її звільнення.

— Знаєш, — сказала я, розглядаючи той самий блокнот, який Наталя залишила собі як нагадування. — Добре, що він витягнув цей список зараз, а не через тиждень після весілля. Ти врятувала своє життя, Ната. Справді.

— Я теж так думаю, — погодилася вона. — Хоча спочатку було боляче. Здавалося, що весь мій світ зруйновано. А тепер я дивлюся на ці пункти й розумію: людина, яка написала таке, ніколи не знала, що таке повага, не кажучи вже про кохання. Для нього жінка — це просто додаток до інтер’єру, функціональний пристрій з гарантійним талоном.

Я спитала її, навіщо вона зберігає цю річ.

— Щоб показувати таким, як ти, — посміхнулася Наталя. — Бо якби я просто розповіла це на словах, ти б ніколи не повірила, що Артем — той самий «ідеальний чоловік» — здатний на таку ницість.

Ми прийшли до висновку, що все, що стається, — на краще. Наталя — молода, вродлива і тепер набагато мудріша жінка. Вона обов’язково зустріне людину, для якої сімейне життя — це партнерство, а не диктатура.

Коли я йшла додому під зоряним небом, я думала про те, як часто ми бачимо лише обгортку, не здогадуючись, яка гіркота ховається всередині. Це була історія не про втрачене кохання, а про знайдену свободу. І хоча такі моменти не забуваються, вони загартовують душу так, як жодна подорож на острови не зможе.

Наталя знайде своє справжнє щастя. Я в цьому впевнена. А цей вечір стане просто похмурою згадкою, яку з часом витіснять нові, світлі події. Адже життя завжди дає другий шанс тим, хто має сміливість сказати «ні» несправедливості.

Головна картинка ілюстративна.