Звичайно, що мій син Славко – моя гордість і втіха, я сприймаю всі його успіхи, як свої, так само й невдачі. Чи раз мені хотілося взяти кропиву, коли дівчата з двору дражнили мого сина, а коли він приходив сумним з побачення, то я вже готова була бігти до тієї кривдниці і повчити її розуму.
Тільки чоловік мене стримував від того аби я не ходила до сина на роботу, бо я б тому начальникові показала, як з моєю дитино обходитися.
– Віто! Тримай себе в руках, – говорив мені чоловік, знаючи мою запальну вдачу.
І ось новина, що мій син закоханий в Настю мене просто збила з ніг, не того, що я не знаю, як переконати дівчину відповісти згодою на його почуття, а того, що я знаю, який у неї батько. Просто копія мене, тільки чоловік.
Він за свою доньку готовий гори звернути…
Та ще б, якщо він її сам і виховував…
Справа в тому, що дружини не стало рано, хто б міг тоді подумати, що така молода жінка вже матиме таку хворобу. Чи то вона просила подбати про доньку, чи то Василь так сам вирішив, що тільки він здатен виховати дівчинку в любові та достатку, але він не женився більше і ніхто його з жінкою в дворі й не бачив. Чи хтось у нього був – я не знаю, але точно, що на першому місці у нього була донька.
Знаєте, Настя дуже рідко й у двір виходила, бо їй було нудно – з нею ніхто не хотів гратися, щоб потім не відповідати перед її батьком, чому колготи брудні чи бантика нема… Василь завжди Насті плів банти, я не знаю, як він це вмів, але вона йшла в школу з великими бантами і великим портфелем.
А мій син йшов за нею… Я бачила, як він чекає на неї, а потім йде слідом, щоб батько її не помітив, який її до випускного класу спочатку водив до школи. а потім вже возив, як купив машину.
І ось в таку дівчину мій син закохався і всі ці роки чекав, коли випаде нагода таки з нею поговорити. Не знаю як вони вже зустрілися, але відомо одне – дівчина відповіла йому взаємність, але на заваді став батько.
– Він не пара тобі, – сказав доньці, одним махом перекресливши всі їхні мрії.
Син мій сам не свій, я сама не своя, тільки один Василь спокійний як брила.
Я тоді й почала сина відмовляти, що раз така справа, то хоч би вони де ділися, але Настя так вихована, що без батьківського благословення вона щаслива не буде.
– Сину, забудь і все. Це один вихід.
– Не хочу, мамо, я її люблю, а вона мене, чому рідний батько має стати на заваді її щастю?
Йшов час, але ніяких змін не було, тільки мій син марнів та й Настя не виглядала щасливою. Бачила, що батько її якось приводив в гості якогось юнака, видно, пропонував доньці вигідного нареченого.
І як якийсь довготелесий хлопак може бути кращим за мого сина?
– Та той чоловік зараз напроситься!, – зазирала я з-за штори.
– Віто, заспокойся, – казав вкотре чоловік.
Але я не витримала і пішла на розмову. Подзвонила в двері, Василь відкрив. У нього з очей летіли стріли, а в мене громовиці, він говорив, а я заперечувала, він червонів, а я йшла плямами, він заперечував, а я спростовувала. Ми так виясняли стосунки, що я вся аж впріла.
– Дай води, бо в горлі пересохло, – кажу йому, – та й сам випий, бо вже й з тебе тече. Я тебе на останок просто хочу спитати – ти доньку для чого ростив?
– Для щастя, – каже Василь.
– А тепер добре подумай, чи вона щаслива. І про жінку свою подумай, чи вона б хотіла доньці такого довготелесого щастя.
Я пішла додому, я зробила все, що могла і тепер треба було просто чекати.
Через місяць ми гуляли весілля, молоді були дуже гарні, Василь витирав сльози щастя, як і я.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
