Ми закохалися один в одного ще студентами. Це було на літній практиці, гурба молоді, вогнище і пісні під гітару і його жагучий погляд. Він мені давно подобався, але в те літо він звернув на мене увагу і ми більше не розлучалися. Хоч ми й вчилися в паралельних групах, але кожна перерва – то був наш час, ми бігли один до одного наче не бачилися вічність, зранку обоє на пари і разом за руки після йдемо в гуртожиток. Нас називали сіамськими близнюками. Бо ми були єдиним цілим.
Я була певна, що так буде завжди, він і я навіки разом. Але…
На четвертому курсі його відправили по скеруванню в село.
– Це на кілька місяців, я запевняю, що скоро там все вирішу і ми одружимося.
Але натомість він одружився в тому селі. Написав мені листа і навіть не подумав, що мав би мужність сказати це мені в очі.
Тяжко я те все переживала, бо любила його і ще й як перед батьками було незручно, адже він вже був у нас вдома, мамі квіти дарував, з татом футбол дивився та коментував, а тут таке.
Потім я зустріла Семена і все якось саме собою склалося – і жили ми добре і дітей ростили. Мій чоловік був справжнім, таким, яким і має бути чоловік: виваженим, відданим і вірним. Я звикла до того, що я маю відповідне бережливе відношення, бо чоловік разом зі мною й закрутки крутив і в магазин ходив.
Коли йому було п’ятдесят три роки, то йому дали невтішний прогноз. Я просила Бога аби він мені ще трохи затримав чоловіка, хоч на годинку аби я з ним набулася, аби сказала. як я його люблю і ціную…
І вже п’ять років я без нього. Діти стараються мене розрадити та привозять онуків, і таки правду кажуть, що малі діти – то ліки від усього.
– Мамо, ми їдемо на море, то чи не могла б ти поїхати з нами та доглянути за Марійкою?
– З радістю.
Отак і діти відпочинуть, і я з онучкою набудуся. Так і було, гуляла я з Марійкою по пляжу, ходила по свіжі фрукти, чекала з рушником біля води… І одного дня почула біля себе вигук:
– Надійко! Ти?
Так, це був Микола…
Розговорилися, виявилося, що він тут щороку, бо має певні проблеми. Дружина у нього теж пішла в засвіти, а діти живуть своїм життям.
А далі почалося те, що він подумав, наче я все життя тільки того й чекала, щоб з ним бути. Почав то біля мене на вечері сідати, то постійно ходити біля мене, поки я за онучкою дивлюся, то запрошує ввечері на прогулянку.
Але розумієте – мені цього нічого не треба. Я не хочу витрачати час з онучкою на цього чоловіка, який мені чужий. Все у ньому не таке, як у мого чоловіка: жарти якісь недоречні, сам сказав і сам регоче, не має розуміння, що треба двері притримати, онучку мою наче не помічає, замість того аби дитині якусь шоколадку дати чи іграшку, раз він вже так хоче на бабусі женитися, то має знайти підхід до родини.
Вже до того дійшло, що я з нетерпінням стала чекати, коли відпустка закінчиться, бо не могла його більше бачити. Аж тут він каже моїй онучці:
– Ану біжи до батьків, що ти вічно з бабусею, нам поговорити треба.
Я отетеріла від почутого! Де би мій чоловік таким тоном говорив з онукою! Звичайно, що я відмовила йому.
– Ти що ще досі не забула того, що було в молодості? Не думав, що ти така!
А яка я маю бути? Пошкодувати його, що він не має жіночої руки, бо весь його зовнішній вигляд про це волає і стати йому за доглядальницю? З якого дива я маю так з собою вчинити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота