Я була вже майже перед пенсійного віку як для секретарки. Мій попередній керівник згадав, що має бути вірний дружині і переїхав в інше місто, пішов на підвищення. Я теж гадала, що переїду разом з ним, адже він мені це обіцяв, що ми будемо жити лише для себе, втілимо мрії один одного. але з ним поїхала дружина і діти, а я залишилася з носом.
Новий начальник був геть не в моєму стилі, та й любила я ще Аркадія Петровича, вірила, що він мені ще зателефонує і покличе на нову посаду, адже доки я буду в секретарках робити, десь в молодіжному відділі мені б цілком пасувало містечко. Там і роботи менше і стаж йде, та й інколи можна доволі цікаві події влаштовувати.
Але тихо і вже тут я почала до Віктора Семеновича й придивлятися. П’ятдесят не менше, доглянутий з тугою в очах. Знаю я цей погляд, адже сама такий в дзеркалі бачу, коли можливості летять повз, а в випадку Віктора Семеновича – роки.
Знаєте, я б могла його одразу отак раз-два, але я ж кажу – ще любила Аркадія, тому й сумувала. Але тут дивлюся, що дуже вже на мене поглядає Віктор і таки погодилася. А що? Клин клином, як кажуть.
І ось ми бачимося в мене, я розумію, що він закоханий у мене по самі вуха і готовий на все. Думаю, що в ті перші місяці, якби я бровою кивнула, то він би від дружини й пішов, але я не хотіла бути дружиною чиновника середньої руки і тягнула час.
Але тут почали ходити чутки, що на нашого головного хтось копає і цілком можливо, що на його посаду піде Віктор. Тому я взялася до роботи і ось сьогодні мав настати вирішальний момент.
Я й до того думала, що його дружина помітить і моє волосся на пальто чи парфуми відчує, але їй було все одно.
Я бачила її кілька разів, мені вона видавалася доволі звичайною домогосподаркою, яка так піклується про зовнішність свого чоловіка, що забуває про свою. Яка вона мені суперниця?
Тому я підкинула свою сережку. Думаю, що вже це таки викличе якісь запитання в цієї жінки. А там слово поза слово і вони дійдуть до думки, що їм пора жити окремо. Якою б святою не була жінка, але такий вчинок забути просто неможливо.
І ось я дочекалася пізньої ночі і нічого, немає дзвінка в двері і Віктора з валізами. Тоді я вирішила написати:
«Котику, вже за тобою сумую. До завтра». А у відповідь отримала сухе: «До завтра».
Що б це могло означати – я не розуміла. Спала погано, бо різні думки вирували в голові, лиш склепила очі, як вже дзвонить будильник і пора на роботу. Звичайно, що кола під очима не вдалося приховати. Як я буду виглядати, коли Віктор проситиме у мене пожити? Я ж маю виглядати як королева, а тут таке.
І ось я на роботі, Віктор вже за столом, на бундючний і до мене:
– Навіщо ти це зробила?
– Що саме?, – кліпаю я очима.
– Ти сама знаєш. Ось це навіщо поставила мені в кишеню?
– Ой, знайшлася!, – сказала я радісно, – а я думаю, де я її загубила.
– Знаєш, я так само сказав дружині, що сережку хтось загубив в на роботі, а я й сунув в кишеню, щоб сьогодні віддати. А ще я зрозумів, що не хочу нічого міняти в своєму життя. Побавилися і годі.
– Але ти казав, що любиш!
– Я помилявся.
Я була змушена його просити аби перевів мене на інше місце, мене запхали в бухгалтерію! А він пішов на підвищення. Думаю йому про себе ще нагадати, а ви як думаєте – є у мене шанс?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота