fbpx

Я відвоювала своє щастя в прямому розумінні цього слова, хоч така поведінка була на мене зовсім не схожа, бо я сама від себе такого не сподівалася і більше так ніколи не чинила. Так, я не лізу за словом в кишеню, але то було зовсім інше.

Жила я в святій впевненості, що у мене міцна сім’я, а чоловікові просто попалася не машина, а іржаве корито, як він любив це називати, тому він до пізньої ночі мусить її ремонтувати.

Приходив чоловік голодним і я не лінувалася розігріти йому поїсти та вислухати, що там з карбюратором чи акумулятором, поки наші двоє дітей мирно спали.

Жили ми окремо у моїй квартирі, яку мені дали як молодому спеціалісту-інженеру конструкторського бюро, діти вже ходили в школу, чоловік купив машину і вічно ремонтував. Не життя, а казка.

І ось одного дня я дізнаюся, що у мого чоловіка не карбюратор барахлить, а совість. Явно побачила його з іншою, як висаджував з машини перед тим пристрасно пообіймавши.

Я людина розважлива і завжди кажу іншим, що зопалу нічого робити не варто, так і тут, бо мені хотілося взяти кувалду і рознести його гараж на друзки.

Але я подумала, що у нас двоє дітей і як жити далі, тому ці думки мене спинили.

Пізно ввечері прийшов чоловік з відмінним апетитом і я спитала чи він мене любить.

– Звичайно, Наталочко, люблю, як в перший день, – сказав мені він навіть не запнувшись.

Я тільки подивувалася тому, як чоловік може так вправно казати неправду. Просто якийсь актор.

Ту ніч я не спала і все думала про те, що все у мене добре – чоловік любить, діти хороші квартира моя і лишня в цьому всьому моя суперниця. Саме тому я вирішила з нею поговорити.

Я почала все частіше ходити тим районом, де бачила суперницю і мені вдалося вияснити, що вона працює в молочному кафе неподалік. Далі я пішла за нею назирці і в безлюдному місці наздогнала. Чесно скажу, що спочатку думала просто їй сказати, щоб відстала від мого чоловіка і знайшла собі вільного. Але слова застрягли в горлі, а її нахабний погляд, який чітко говорив, що вона знає, хто перед нею.

– Чоловік вже тебе не любить, ти вже далеко немолода і нудна. Скоро він буде жити зі мною, – сказала вона.

Я тоді й вчинила те, що більше ніколи не робила. Де й сила узялася цю високу жінку здолати.

А потім з мене ще й вирвалося те, в що я взагалі не вірила:

– Ще раз побачу тебе з ним, то віддам всі заощадження, але таке тобі нароблю, що й не уявляєш!

Додому прийшла і мені аж руки дрижали, ледве я себе заспокоїла, як чоловік прийшов… вчасно.

Був злегка незадоволеним, але я зробила вигляд, що нічого не знаю. Йшли дні і чоловік ходив задуманий, було видно, що він щось переживає.

– З машиною щось, що ти сам на себе не схожий, – спитала я.

– Так, не хоче заводитися, – відказав він.

Я тільки усміхнулася. Отже, справу зроблено і все з часом налагодиться.

Відтоді чоловік більше не залишався допізна в гаражі і приходив додому вчасно. Зміни в ньому я бачила, бо знала про їх причину, але не думаю, що, коли б я нічого не знала, то щось би помітила.

Діти вивчилися і влаштували своє життя, а ми з чоловіком вже пенсіонери і живемо в тій же квартирі, що й жили. Тієї дівчини я більше в молочному кафе не бачила, видно вона вирішила виїхати з міста і добре вчинила.

Кожен бореться за своє щастя як може і я не кажу, що горджуся своїм вчинком. Так сталося тоді і дехто сказав би, що треба чоловіка було відпустити. Але чоловік на той час, та й на цей думаю також, то не просто ваш коханий, це ще батько вашим дітям і годувальник родини. Тому інколи варто припнути гордість і боротися за те, що мусиш. Хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page