Жила я в святій впевненості, що у мене міцна сім’я, а чоловікові просто попалася не машина, а іржаве корито, як він любив це називати, тому він до пізньої ночі мусить її ремонтувати.
Приходив чоловік голодним і я не лінувалася розігріти йому поїсти та вислухати, що там з карбюратором чи акумулятором, поки наші двоє дітей мирно спали.
Жили ми окремо у моїй квартирі, яку мені дали як молодому спеціалісту-інженеру конструкторського бюро, діти вже ходили в школу, чоловік купив машину і вічно ремонтував. Не життя, а казка.
І ось одного дня я дізнаюся, що у мого чоловіка не карбюратор барахлить, а совість. Явно побачила його з іншою, як висаджував з машини перед тим пристрасно пообіймавши.
Я людина розважлива і завжди кажу іншим, що зопалу нічого робити не варто, так і тут, бо мені хотілося взяти кувалду і рознести його гараж на друзки.
Але я подумала, що у нас двоє дітей і як жити далі, тому ці думки мене спинили.
Пізно ввечері прийшов чоловік з відмінним апетитом і я спитала чи він мене любить.
– Звичайно, Наталочко, люблю, як в перший день, – сказав мені він навіть не запнувшись.
Я тільки подивувалася тому, як чоловік може так вправно казати неправду. Просто якийсь актор.
Ту ніч я не спала і все думала про те, що все у мене добре – чоловік любить, діти хороші квартира моя і лишня в цьому всьому моя суперниця. Саме тому я вирішила з нею поговорити.
Я почала все частіше ходити тим районом, де бачила суперницю і мені вдалося вияснити, що вона працює в молочному кафе неподалік. Далі я пішла за нею назирці і в безлюдному місці наздогнала. Чесно скажу, що спочатку думала просто їй сказати, щоб відстала від мого чоловіка і знайшла собі вільного. Але слова застрягли в горлі, а її нахабний погляд, який чітко говорив, що вона знає, хто перед нею.
– Чоловік вже тебе не любить, ти вже далеко немолода і нудна. Скоро він буде жити зі мною, – сказала вона.
Я тоді й вчинила те, що більше ніколи не робила. Де й сила узялася цю високу жінку здолати.
А потім з мене ще й вирвалося те, в що я взагалі не вірила:
– Ще раз побачу тебе з ним, то віддам всі заощадження, але таке тобі нароблю, що й не уявляєш!
Додому прийшла і мені аж руки дрижали, ледве я себе заспокоїла, як чоловік прийшов… вчасно.
Був злегка незадоволеним, але я зробила вигляд, що нічого не знаю. Йшли дні і чоловік ходив задуманий, було видно, що він щось переживає.
– З машиною щось, що ти сам на себе не схожий, – спитала я.
– Так, не хоче заводитися, – відказав він.
Я тільки усміхнулася. Отже, справу зроблено і все з часом налагодиться.
Відтоді чоловік більше не залишався допізна в гаражі і приходив додому вчасно. Зміни в ньому я бачила, бо знала про їх причину, але не думаю, що, коли б я нічого не знала, то щось би помітила.
Діти вивчилися і влаштували своє життя, а ми з чоловіком вже пенсіонери і живемо в тій же квартирі, що й жили. Тієї дівчини я більше в молочному кафе не бачила, видно вона вирішила виїхати з міста і добре вчинила.
Кожен бореться за своє щастя як може і я не кажу, що горджуся своїм вчинком. Так сталося тоді і дехто сказав би, що треба чоловіка було відпустити. Але чоловік на той час, та й на цей думаю також, то не просто ваш коханий, це ще батько вашим дітям і годувальник родини. Тому інколи варто припнути гордість і боротися за те, що мусиш. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
