Ми з Олесею дружимо зі школи, але відколи одружилися та пішли діти, то вже не так часто бачимося. В гості в селі не дуже й є коли ходити, а як зустрінемося на Новий рік – то вже добре.
Але, знаєте, правду кажуть, що найяскравіше людину видно тоді, коли вона голодна чи в дискомфорті.
Отож, побігла я до неї по автоклав і думаю йду спеціально на обід, щоб вона була в хаті, бо Олеся може піти чи до матері чи кудись поїхати, а мені треба аби хтось був вдома. Звичайно, що я їх застала на обіді та одразу перепросила, що відриваю, але мені треба Олесю.
Як не дивно, вона за столом не сиділа, а якраз розливала їжу своїм хлопцям по тарілках.
– Зараз я тобі дам, лиш дам хлопцям їсти, – каже вона та кожному подає на стіл під ніс.
А це двоє синів та чоловік. Всі сидять собі і уваги не звертають, що вона кожному дає тарілку, дає ложку.
– Мамо, подай хліба, – каже старший син і сам не ворухнеться з-за столу.
Отак вона навколо них покрутилася та швиденько до мене:
– Давай я тобі швидко дам автоклав, бо треба хлопцям насипати другого, – каже та спішить аж захекалася.
– А, що вони собі самі не кидають готового?
– Ні, у нас так не прийнято, – каже.
Дала мені та й побігла.
Я прийшла додому і так мені було незвично, бо у мене все наварене стоїть і хто собі хоче, то кидає і стільки, скільки хоче. Я собі не можу уявити, що я буду кожному ставити під ніс їжу біля якої пів дня тупцювала.
Далі ми зустрілися у нашої спільної подруги Інни і Олеся почала, як завжди, вихвалюватися, яка вона господиня.
– Ой, дівчата! Всім треба дати – індикам дай, курям дай, псів мені якихось привели – нагодуй, корові – дай, свині – дай. Так за цілий день набігаюся, що ніг не чую.
– Та ти ж ще забула, що й своїм хлопам даєш їсти, – починаю я здалеку.
– Аякже, я про них вже й забула – та біля них ще гірше натупцююся, ніж біля господарки, бо чи солі, чи хліба, а чи є часник, а можна цибульки – то я все мушу приготувати.
– А для чого ти це робиш, – питаю.
– Як для чого, – кліпає вона очима.
– Для чого так тупцювати навколо них – вони ж мають і руки, і ноги. Не можуть самі встати та собі готового накидати?
– Як це так? Аби я дитині їсти не кинула?
– А нащо отак біля них крутитися? Чи ти думаєш, тобі потім невістка подякує, що твій син навіть собі їсти взяти не може?
– А чого моя невістка має на мене мати око, коли в мене сини, як орли! Та кожна має мені в ноги вклонитися, що я їх таких вигодувала та виховала. А що з неї корона впаде, коли чоловікові на стіл їсти покладе.
– Та може й не впаде, але в жінки й так купа роботи, то ще треба коло здорового хлопа бігати навколо?
– Треба, як хочеш мати хлопа коло хати, – каже вона мені, натякаючи, що я свого Василя в три шиї погнала додому.
– Та краще не мати ніякого, ніж такого безпорадного.
Та одне слово поза друге і вже ми так поперечилися, що й не говоримо. І я на сто відсотків певна, що тепер чоловіка треба виховувати так аби він міг собі й сам їсти зварити і на стіл собі подати, а не все та жінка має і на роботі, і коло дитини, і ще коло такої цяці крутитися.
А то навчать таких синочків, а ті потім молодій дівчині з кухні вийти не дають зі своїми капризами. А жінка теж хоче й на світ подивитися, а не лише каструлі та сковорідки бачити.
Фото Ярослава Романюка.
