fbpx

Я вперше в житті їхала в Туреччину відпочивати і хоч дуже вже ціна була кусюча, але я себе вмовила, що не кожен рік ми з чоловіком відзначаємо тридцятиріччя спільного шлюбу

Все продумали, дітям ключі залишили аби вазони поливали і рушили. Але раптом перед аеропортом в чоловік задзвонив телефон і він відповів. Виявилося, що там у них на будівництві щось сталося і він має негайно вернутися на роботу.

– Любо, їдь без мене, бо бачиш, що ніяк не виходить, – сказав мені чоловік на прощання.

Я була в розпачі, але ж так хотілося хоч раз в житті гарно відпочити… Думала, що шкода, що раніше не зателефонували, бо я б тоді когось взяла з собою, щоб не так сумно.

Проте, там я знайшла багато людей з України і відпустка була просто неймовірною – море, сонце і спокій.

Аж ту донька телефонує:

– Мамо, а де тато?

– Тобто? Він вдома має бути, яка у вас година?

– Та вечір, але його нема з роботи і в хаті все порозкидано. Може, хтось заліз в хату?

Я почала видзвонювати Петрові, але було глухо. От тобі й поїхала у відпустку, а хтось забрав мої коштовності та гроші! Проте, виявилося, що забрали набагато цінніше – чоловіка.

«Любо, я від тебе пішов. Я хочу бути щасливим, а з тобою я цього зробити вже не можу. Пробач».

Я не знала, що й подумати, але замість того аби все заперечувати голові не раз спливали чеки з магазинів одягу, ювелірки, квітів, затримки з роботи і «відрядження». Це просто я не хотіла нічого цього бачити і робила вигляд, що у нас все добре.

Що ще чоловікові хотіти на схилі років? Затишна квартира, готова вечеря і здорові та прилаштовані діти. Що ще треба?

Мені вдалося домовитися про продовження відпустки і я провела близько місяця на морі, щоб випалити з себе жалі і плачі.

Додому вернулася аж надто спокійна, до того моменту, поки не зайшла в квартиру. Хоч донька й прибрала, але було видно, що все не на своєму місці.

Добряче змочувала подушку вечорами, але на роботу ходила усміхнена і спокійна. Так продовжувалося не знаю скільки часу, бо не можеш собі наказати – будь щаслива.

Відновила всі старі знайомства зі школи і інституту. Але й в минулому не знайшла розради…

Йшов час і якось в двері подзвонили і на порозі стояв давній друг Петра.

– Вибачай, що без попередження, телефон і гаманець пропав в аеропорту… Ти не могла б мені позичити гроші, я віддам, бо треба за таксі заплатити.

Я знала Андрія роки, він час від часу навідувався до Петра, як найкращий друг і я заплатила за нього.

– Слухай, я б у вас і пожив, бо поки це все владнаю, то не знаю й де бути. А Петро коли прийде, щоб я у нього позичив.

– Скоро, – сказала я, бо не знала як сказати, що Петро від мене пішов…

Андрій смакував вечерею і хвалив мене, казав, що таке їсть хіба в мами чи ресторані. Зранку я приготувала йому каву і яєчню, такі просто речі, але це його так розчулило:

– Ти знаєш, мені ніхто не старався приготувати сніданок, щоб він був саме гарячим… як і кава…

Я не стримала сліз – те, що мій чоловік мав просто так, іншим доводилося випрошувати, а він ще й мене покинув… Я зізналася йому, що Петро вже пів року живе з іншою жінкою.

– Я ж не знав, ти вибач, що я отак без попередження.

– Та нічого, мені навіть сподобалося, згадала, коли в хаті є чоловік.

Андрій пішов по справах і прийшов назад з великим букетом квітів, адже знайшлися його речі, правда, не всі.

А потім якось так сталося, що він не хотів нікуди більше їхати, а я не хотіла аби він їхав. Тепер сміюся, що він мені колись навіть не подобався, а тепер я не знаю, як без нього жила.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page