fbpx
Історії з життя
Я вперше за 20 років простила колишньому чоловікові, простила щиро і відпустила. Чи варто було чекати стільки років і носити в собі такий тягар? Ні. Чесно кажу – ні. Не вартує. Тепер я мов звільнилася і отримала крила

А тоді, все здавалося зовсім іншим.

Ми познайомилися в університеті, я студентка першого курсу, а він – аспірант. Я щиро кохала Вадима, він був єдиним коханням в моєму житті.

Ми одружилися і прожили разом десять років, проте дітей у нас не було. Спочатку мені було не до дітей, бо навчання, захист дипломної, далі аспірантура. Але потім… Потім хотілося мати малесеньку копію Вадима і мати можливість тулити її до себе щохвилини.

Вадиму, здається, було байдуже, бо його все влаштовувало – він всесвіт, яким я жила і яким переймалася. Я підтримувала свого чоловіка в усьому – від друкування статей, до прасування сорочок.

За якийсь час Вадим вже був завкафедри і я пишалася цим, бо вклала в його успіх всю себе. Я закинула свою кар’єру аби допомагати йому.

Я годинами сиділа в бібліотеці аби назбирати літературу для його дисертації, я робила виписки і ночами друкувала чернетки. Фактично, він тільки перечитував кінцевий варіант, робив кілька правок і на титульній сторінці стояло його ім’я.

А далі все банально просто – молода студентка при надії і мого сімейного щастя, мого всесвіту не стало.

Я переїхала в інше місто і ніколи не верталася додому. Моє особисте життя не дуже було вдалим, бо обпікшись раз вже дуєш на холодне. Я носила в собі цю лють на чоловіка, який не зміг оцінити мене, який посмів вибрати кращу за мене, попри те, що моя вірність здатна була плавити сталь.

Через якийсь час Вадима не стало раптово, про це повідомила мене моя колишня колега, з якою я спілкувалася, але мені було байдуже, тільки спогади з більшою силою почали приходити в мій сон.

А сьогодні раптом висвітився пост молодої жінки. Це була зворушлива присвята батькові. Вадимові…

Вона писала, що у неї був найкращий тато в світі, який купував їй морозиво та цілував забите коліно. Батько, який знав всі відповіді на її запитання, починаючи від «чого падає дощ» до «як побороти коліки в малюка».

Батько, який не спав до ночі, чекаючи, коли рипнуть двері і вона прийде з побачення. Батько, який приймав її такою, як вона є і дав їй вибір в уподобаннях, одязі, навчанні, хлопцях. Батько, який дав їй певність в тому, що вона люба, люблена і викохана в любові.

Це була така безмежна вдячність і туга за ним, що серце моє перевернулося.

Я простила Вадимові, бо він вибрав іншу любов – любов до дитини, безмежну і всепрощаючу. Чисту й безкорисну, яка абсолютно інша, ніж кохання до жінки. Таке варто пробачити.

Я поїхала в рідне місто і вперше за ці двадцять років пройшлася його вуличками, моїми улюбленими місцями. Місто змінилося, але не стало мені чужим.

Я не ходила до нього на могилу, бо не знала, де він похований, але мені не треба було стояти над ним аби відпустити його з миром.

А далі я вернулася до свого чоловіка, з яким мала непорозуміння і ми останнім часом жили нарізно.

Я попросила в нього пробачення і все йому розказала: як не хотіла впускати його в своє серце, щоб він його теж не розбив.

Ми проговорили всю ніч і плакали, і сміялися. Зрозуміли, що варто було поговорити так дуже давно і наша старість була б іншою.

– Мені здавалося, що ти любиш нашого кота більше, ніж мене – зізнався він.

Так, я відчувала до кота більше ніжності, ніж до людини, яка всі ці роки мене любила. Сподіваюся Бог дасть мені ще віку аби я змогла виправити свою помилку і бути доброю супутницею життя для мого Ігоря.

Тепер я точно знаю, що прощення допомагає не тій людині, яку прощаєш, а собі. Я простила й собі.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page