У мене звичайна родина, нема й про що розказувати: з чоловіком прожили все життя в селі, працювали, будували будинок, ростили дітей, справили їм обом весілля і допомагали, чим могли, що вивчилися і стали на ноги.
Всяке між нами з чоловіком було, але тепер, коли його вже рік як нема, то розумію, як мені його не вистачає.
Отож, ми дітей вчили. Сашко був метикуватіший за Іванку, але ми їй казали аби вона вчилася, то легше в житті буде їй, але їй було не до того. Казала, що вдало вийде заміж і працювати їй не треба буде.
Та вона так і зробила, бо як тільки їй двадцять стукнуло. То вона вийшла заміж і одне за другим привела на світ двоє хлопчиків. Ми раділи за доньку і онуків любили, подарунки їм дарували, але не часто бачилися, бо вона жила в сусідньому районі.
А от Сашко не спішив сім’ю заводити, а все вчився і вчився, що ми вже були й надію втратили мати від нього онуків. Йому було тридцять два, коли він вже мав квартиру і стояв міцно на ногах. І так син стояв на ногах міцно, що вже й нам з батьком допомагав: перекрив дах, утеплив хату, поміняв вікна і двері, зробив в хаті всі вигоди.
Ми натішитися не могли таким сином.
Що ще батькам більше треба? Живіть та Богу дякуйте – це ми й робили.
Але прийшла біда – Іванка пішла від чоловіка і прийшла жити до нас з дітьми. Ми з одного боку не звикли, що діти такі шумні, а з другого боку, Іванка прийшла жити до нас так, наче прийшла жити на своє.
Так, то її рідна хата, але є жінки, які шукають роботу та виводять дітей в люди. А ця затялася:
– Чоловік хай аліменти платить на дітей, раз такий. А я де буду працювати, якщо тут платять мало і мені тих копійок не треба.
Знаєте, поки донька жила, як ми думали, на першу пору, то ми й не рахували скільки нам йде на газ і світло, на проживання ще, бо наче все своє. А потім як прийшли платіжки, то ми за голову вхопилися! Почали їй казати, що то й батареї мають бути скрученіші, світло треба економити і пора вже щось і давати на харчування.
– Що? А я звідки візьму?, – каже вона, – То так ви мене вдома зустрічаєте?
І як почалася така колотнеча, а діти й собі бачать, та й нищать все в хаті і не шанують: вже кран розгойдали, що тече, на стільцях гойдаються і ламають, москітну сітку порвали на вікні… дрібні такі пакості, але ж неприємні, то ж гроші наші.
Я намагалася то доньці донести, що треба все шанувати і берегти, а вона мені каже:
– Вам вже за сімдесят, скільки вам того віку, а хата й так мені залишиться!
– Це чого тобі, – кажу я, – Сашко сюди вклав купу грошей. А тепер тобі має віддати, бо ти приїхала?
– Ах так?! То я вас за батьків знати не хочу!
Зібрала речі і пішла жити до тітки та по селу носить, що ми її вигнали. Отакий мені клопіт на схилі літ. Як вчинити справедливо – от чого я не знаю. Сашкові може хати нашої й не треба зараз, але ж хто його знає, яке життя буде далі? А Іванка ж з самого початку все розуміла, що треба працювати, а не сидіти в чоловіка на шиї, а тепер ми їй винні. А з другого боку – вона ж наша донька.
Отак і вчинити по-справедливому не виходить і донька вже який рік зі мною не розмовляє. Що б ви порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
