Усе життя я працювала бухгалтером у місцевій компанії. У мене була хороша сім’я, у шлюбі народилася дочка, виховали та виростили.
За навчання її ми платили. Потім завдяки моїм зв’язкам влаштували на роботу на добру посаду. Потім вона вийшла заміж, і ми їй віддали свою квартиру. А самі почали жити у будиночку за містом. Незабаром у нашої доньки з’явились двійнята. І ми до неї дуже часто їздили у гості, привозили продукти та передачі.
Коли онукам виповнилося десять років, то мій чоловік залишив цей світ. Я дуже важко переживала втрату чоловіка. Але дочка при цьому мене добряче підтримувала. Постійно мені дзвонила, питала, як справи, як день минув. І так було щодня.
Я змогла пережити втрату чоловіка, проте мене підкосило звільнення. У нашій організації змінився власник і він привів на фірму свою людину. Перед лютим минулого року я залишилась без роботи. Звісно, тепер я не мала змоги допомагати своїй дитині і передавати їй гроші і передачі у колишніх об’ємах.
Донька дзвонила мені все рідше і не приїздила. Навіть на мій день народження вони не приїхали і не привітали, донька сказала, що була дуже заклопотана.
Про те, що я знайшла нову роботу я своїй доньці не говорила, але коли вона дізналась стала телефонувати ледь не щоденно. Тепер вона і онуків почала привозити і час на кафе удвох у неї з’явився. І все частіше я від неї чую, як їй складно виживати у нинішній час.
У мене душа не на місці від цих її слів. Може і справді я даремно ображалась? Може в моєї дитини важкі часи, а я надумала казна чого собі і не допомагаю дитині?
05,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
