Мені 67, мешкаю у невеличкому селі, господарки особливої не маю, вже не ті сили в руках, що бігатити з відрами та обходити худобу.
Діти роз’їхалася світами, а я залишилася одна в своїй хатині, в якій живу вже 67 років, 66 з яких із мамою на одному подвір’ї
Мами не стало раптово. Для мене раптово. Бо ж роки… Ще в неділю я вела її до церкви, а вже в понеділок довелося везти у стаціонар.
Так, їй було 92, так, обривається життя зовсім молодих людей, але мені нестерпно важко усвідомлювати, що її більше не буде з нами.
Важко щодня виходити на подвір’я і зазирати у пусті й холодні шибки маминої хати.
Важко прийняти ту реальність, яка мене тепер оточує.
Особливо дошкуляє самотність, коли зникає світло. Я залишаюся на одинці зі своїми думками і спогадами і ці роздуми мене спустошують.
Я задаюся сотнями питань: чи могла я щось зробити, щоб продовжити її земний шлях? Чи могла раніше помітити, що вона потребує допомоги? Чи могла хоч якось вплинути?
Темінь не дає відповідей, а породжує все нові і нові запитання.
Я думаю і про дітей, і про онуків, але нічого мене не радує, розумієте? Не можу знайти в собі сили слухати щебіт їхніх голосів, не можу слухати доньчині настанови, не можу слухати синові повчання. Я їх не чую, розумієте, не чую і не приймаю.
Перед очима лише темні шибки маминих вікон… Холодний комин, що височіє над шиферним дахом. Засохлий рубатень на підвіконні… Засохоий, як моє серце…
Як знайти в собі сили чути і відчувати. Ділити радості дітей і бачити щастя у внуках?
Фото: Олександри К.