«Я все знаю!», – з такими словами чоловік збирав речі, а я сиділа і не відчувала за собою й краплі вини. Ну так, було, але я була вимушена це зробити

– Я тобі ніколи не пробачу!, – з такими словами чоловік гримнув дверима і пішов до матері.

Я мала їй зателефонувати і про все повідомити. Не встигла я слово вимовити, як вона почала мене перепрошувати за те, що ненароком відкрила Дмитрові наш секрет.

– Світланко! Я ненароком… вихопилося, розумієш! Я сказала, що ти мала це зробити, але він просто ніяк не хоче це чути.

– Зрозуміла, – байдужим голосом перебила її я, – він просто їде до вас. Зустрічайте.

Сіла на диван і обхопила голову руками. В хаті не було нічого цінного, нічого дорогого, нічого любого. Все пішло за Дмитром в буквальному і переносному значенні.

Ми зустрічалися з ним ще студентами, обоє не знали, де приткнутися для своєї любові. Знімати квартиру нам було дорого, тому Дмитро час від часу просив хлопців з гуртожитку погуляти кілька годин чи й днів.

Що то були за години, що то були за дні. Не могли натішитися один одним, намилуватися.

Звичайно, що я мріяла про заміжжя, але Дмитро не спішив з пропозицією, хоч і говорив, що кохає. Мама моя про все здогадалася і сказала, що це через оту мою поступливість, за солодкі ночі.

– Порядних дівчат беруть заміж, а не отаких! З такими лише гуляють! От як принесеш мені в подолку, то я не знаю, що з тобою зроблю!

Тому я найбільше боялася, що Дмитро не візьме мене заміж і того, що принесу в подолку.

Але боялася я даремно – після п’ятого курсу він таки став на одне коліно на день святого Валентина і запропонував одружитися! Я була на сьомому небі від щастя. Нарешті! Тепер можна й про дитинку подумати.

Звичайно, хотілося й квартиру свою мати, й роботу хорошу, але ж так хотілося, аби наше кохання множилося, щоб ми піднімалися лише вверх.

Спочатку ми ще береглися, а потім я вже й перестала про це думати. Кожного місяця чекала, що от-от. Не було нічого.

Завели собаку і стали наче жити далі, бо ж усі нам казали, що ми просто молоді і все у нас буде.

Вже й квартира у нас своя, куплена за наші ж гроші, вже й ремонт зроблений, вже й на машину Дмитро збирає, а ми все одні. Подорожуємо, живемо… одні.

А потім звістка – Дмитра треба рятувати. Всі сили були кинуті на те, щоб він одужав. Продала я й машину, продала все з квартири, навіть холодильник, щоб мати якусь копійку і все йшло туди, на нього. Вирвати з тих холодних лап, щоб хоч трохи ще побути поряд.

Дмитро ще був слабким і потребував дорогої реабілітації, коли я зрозуміла, що зі мною щось не гаразд.

Лікарка розводила руками і казала, що я при надії і, коли хочу щоб все було успішним, то треба дуже багато грошей на підтримку і не факт, що все вдасться.

Я порадилася зі свекрухою, бо мами моєї вже не було. Зважили ми всі «за» і «проти», вибір був дуже нелегким.

Я вибрала Дмитра і ми плакали з нею навзрид. Вона мені пообіцяла, що ця таємниця буде лише між нами.

Дмитро одужав, це було якимось чудом. Він прийшов паличкою в нашу порожню квартиру, де не було навіть чайника, і плакав.

– Ми все купимо, – гладила я його по голові, – Все буде добре, головне, що ти тут.

Життя продовжилося і набирало обертів, але потім свекруха проговорилася і тепер я залишилася у порожній хаті ні з чим.

І це дуже несправедливо по відношенню до мене, до того, що я винесла, що я зробила. Чоловік просто не має права на мене ображатися! Бо я права! Я все зробила правильно! Правда ж?!

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page