– Я тобі ніколи не пробачу!, – з такими словами чоловік гримнув дверима і пішов до матері.
Я мала їй зателефонувати і про все повідомити. Не встигла я слово вимовити, як вона почала мене перепрошувати за те, що ненароком відкрила Дмитрові наш секрет.
– Світланко! Я ненароком… вихопилося, розумієш! Я сказала, що ти мала це зробити, але він просто ніяк не хоче це чути.
– Зрозуміла, – байдужим голосом перебила її я, – він просто їде до вас. Зустрічайте.
Сіла на диван і обхопила голову руками. В хаті не було нічого цінного, нічого дорогого, нічого любого. Все пішло за Дмитром в буквальному і переносному значенні.
Ми зустрічалися з ним ще студентами, обоє не знали, де приткнутися для своєї любові. Знімати квартиру нам було дорого, тому Дмитро час від часу просив хлопців з гуртожитку погуляти кілька годин чи й днів.
Що то були за години, що то були за дні. Не могли натішитися один одним, намилуватися.
Звичайно, що я мріяла про заміжжя, але Дмитро не спішив з пропозицією, хоч і говорив, що кохає. Мама моя про все здогадалася і сказала, що це через оту мою поступливість, за солодкі ночі.
– Порядних дівчат беруть заміж, а не отаких! З такими лише гуляють! От як принесеш мені в подолку, то я не знаю, що з тобою зроблю!
Тому я найбільше боялася, що Дмитро не візьме мене заміж і того, що принесу в подолку.
Але боялася я даремно – після п’ятого курсу він таки став на одне коліно на день святого Валентина і запропонував одружитися! Я була на сьомому небі від щастя. Нарешті! Тепер можна й про дитинку подумати.
Звичайно, хотілося й квартиру свою мати, й роботу хорошу, але ж так хотілося, аби наше кохання множилося, щоб ми піднімалися лише вверх.
Спочатку ми ще береглися, а потім я вже й перестала про це думати. Кожного місяця чекала, що от-от. Не було нічого.
Завели собаку і стали наче жити далі, бо ж усі нам казали, що ми просто молоді і все у нас буде.
Вже й квартира у нас своя, куплена за наші ж гроші, вже й ремонт зроблений, вже й на машину Дмитро збирає, а ми все одні. Подорожуємо, живемо… одні.
А потім звістка – Дмитра треба рятувати. Всі сили були кинуті на те, щоб він одужав. Продала я й машину, продала все з квартири, навіть холодильник, щоб мати якусь копійку і все йшло туди, на нього. Вирвати з тих холодних лап, щоб хоч трохи ще побути поряд.
Дмитро ще був слабким і потребував дорогої реабілітації, коли я зрозуміла, що зі мною щось не гаразд.
Лікарка розводила руками і казала, що я при надії і, коли хочу щоб все було успішним, то треба дуже багато грошей на підтримку і не факт, що все вдасться.
Я порадилася зі свекрухою, бо мами моєї вже не було. Зважили ми всі «за» і «проти», вибір був дуже нелегким.
Я вибрала Дмитра і ми плакали з нею навзрид. Вона мені пообіцяла, що ця таємниця буде лише між нами.
Дмитро одужав, це було якимось чудом. Він прийшов паличкою в нашу порожню квартиру, де не було навіть чайника, і плакав.
– Ми все купимо, – гладила я його по голові, – Все буде добре, головне, що ти тут.
Життя продовжилося і набирало обертів, але потім свекруха проговорилася і тепер я залишилася у порожній хаті ні з чим.
І це дуже несправедливо по відношенню до мене, до того, що я винесла, що я зробила. Чоловік просто не має права на мене ображатися! Бо я права! Я все зробила правильно! Правда ж?!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота