— Тільки через мою згоду, мамо! Покладіть сапку назад, я кажу цілком серйозно!

— Оксаночко, ну чого ти так голосно на весь двір? Сусіди почують, осоромиш мене на схилі літ. Я лише трохи землі зніму, ось тут, біля паркану. Лише трішечки, під зелень.

— Ні! Я сказала — ні. Жодної зелені, жодного кропу, і вже точно жодних гарбузів. Ми це обговорювали безліч разів.

— Але ж земля пропадає. доню! Ти подивися, який родючий чорнозем, гріх такому багатству під травою лежати. Я ось тут, зкраєчку…

— Мамо, покладіть сапку. Або я зараз сяду в авто і поїду, а ви добиратиметеся до міста на потязі з пересадками.

Наталя Іванівна, стиснувши губи так, що вони стали тонкою блідою смужкою, з демонстративним дзенькотом кинула гостру сапку на землю.

Інструмент відскочив від щільної дернини і глухо вдарився руків’ям об новий профільований паркан.

— Невдячна ти, Оксана. Егоїстка. Я ж для вас намагаюся, щоб були свої вітаміни, без тих магазинних добавок. А ти… Фу!

Мати розвернулася і, шаркаючи зношеними гумовими чобітками, попленталася в бік хати, всім своїм виглядом виражаючи безмежний сум ображеної чесноти.

Я зітхнула з полегшенням, відчуваючи, як усередині все ще вирує обурення. Руки тремтіли від напруги.

Здавалося б, така дрібниця — грядка з кропом. Але я розуміла: варто поступитися бодай клаптиком землі, і за місяць тут постане справжній колгосп з картопляними ланами та нескінченною працею.

До мене підійшов Андрій, мій чоловік. Він спостерігав за цією сценою з тераси, розумно не втручаючись у суперечку двох поколінь.

— Сувора ти з нею, Оксано. Може, дозволила б посадити петрушку?

— Андрію, ти не усвідомлюєш. Петрушка — це лише початок. Це як приманка. За петрушкою підуть огірки, потім теплиці, потім картопля. А згодом ми з тобою замість відпочинку проводитимемо всі вихідні в позі, рятуючи врожай, який нам не потрібен. Я це вже пережила. Більше не дамся на таке.

Я озирнула свою ділянку. Ми придбали цю дачу всього місяць тому. Рівний, зелений двір, з охайним газоном, який я уявляла стригти газонокосаркою, попиваючи прохолодний лимонад.

Це була моя мрія — місце для відновлення сил, зона повного спокою.

— Ходімо пити чай, — Андрій обійняв мене за плечі. — Наталя Іванівна зараз заспокоїться.

— Вона не заспокоїться, — похмуро передбачила я. — Вона причаїться.

Моє неприйняття до такого роду діяльності на землі сягало корінням у далеке минуле. Точніше, у той час, коли мені виповнилося вісімнадцять років.

Тоді, десять років тому, нам з мамою несподівано дістався будинок у селі від двоюрідної тітки.

Це була стара, потемніла від часу споруда з зручностями надворі та величезним, просто безмежним городом, що тягнувся аж до обрію.

Я щойно вступила на перший курс університету. Попереду манила нова, яскрава доля: заняття, нові знайомі, зустрічі, перше кохання. Я мріяла про поїздки до моря чи бодай прогулянки нічним містом.

Мама сприйняла спадщину по-іншому. Для неї цей шматок землі став справжньою нав’язливою ідеєю.

— Оксаночко, це ж яка підтримка! — щебетала вона у квітні того року, перебираючи пакетики з насінням. — Своя картопелька, морква. Все натуральне!

— Мамо, навіщо нам стільки? У крамниці картопля коштує дешево, — намагалася я звернутися до її розуму.

— У крамниці — хімія! — відрізала мама. — А тут своє, з турботою вирощене.

Тоді я ще не уявляла, у що це виллється. З квітня по червень мама справлялася сама.

Вона їздила до села першими потягами, тягнула на собі розсаду, копала, садила. Я в цей час складала сесію і наївно гадала, що мене ця доля омине.

Але в липні сталося неминуче.

— Так, сесію здала? — запитала мама в перший день моїх канікул.

— Здала! — радісно відповіла я. — На добрі та відмінні оцінки!

— Молодчинка. Збирайся. Завтра їдемо на дачу. Там шкідники з’явилися, треба збирати. І бур’яни по пояс.

— Мамо, я не можу. Ми з подругами домовилися…

— Які подруги?! — мамин голос одразу наповнився твердою рішучістю. — Мати там працює одна, здоров’я втрачає, а вона про подруг думає! У мене спина не розгинається, а ти, здорова й сильна, будеш у місті байдикувати? Сумління в тебе немає!

І я поїхала.

Це було справжнє випробування. Спека за тридцять, комахи розміром з маленькі літаки, і нескінченні, що губилися в далечині, ряди картоплі.

— Збирай шкідників ретельніше! — керувала мама, стоячи в позі наглядача. — От, на тому кущі пропустила! Личинку теж!

— Мамо, мені зле, мене нудить від спеки, — скаржилася я, відчуваючи, як сонце пече голову навіть крізь панамку.

— Нічого, не тендітна, не розтанеш. Обмийся в бочці й далі працюй.

Ми прополювали, поливали, розпушували. Воду носили відрами з криниці, яка була за двісті метрів від ділянки. До вечора руки трусилися, а ноги гули так, що я не могла заснути.

А потім почався сезон заготівель.

— Банки треба мити содою! — командувала мама на тісній кухні, де температура від киплячих каструль наближалася до пекельної. — Закручуй міцніше! Якщо щось трапиться — твоя провина!

Два роки я жила в такому ритмі. Кожне літо перетворювалося на важку працю. Я почала зневажати землю, овочі та сам вигляд інструментів для копання.

Я намагалася опиратися, відмовлялася їхати, але в відповідь отримувала такі емоційні сплески та маніпуляції станом здоров’я, що здавалася.

— У мене щось коле! — хапалася мама за ліву сторону, закочуючи очі. — Ось так і залишуся на грядці, тоді пошкодуєш!

Зрештою, через два роки мама здалася сама. Сил у неї не вистачало, а я почала працювати і просто фізично не могла проводити на дачі стільки часу. Будинок продали за невелику суму.

— Це все через твою лінощі! — дорікнула мама, коли ми підписували папери. — Було б у нас своє, а тепер будемо їсти хімію. Ех, ти… Жодної допомоги від тебе.

Я тоді промовчала, але заприсяглася собі: ніколи більше.

І ось, через роки, я придбала свою дачу. На власні заощадження. Для власного відпочинку.

Вечір після випадку з сапкою минув у напруженій тиші. Мама сиділа у своїй кімнаті (я відвела їй найсвітлішу спальню на першому поверсі) і не виходила до вечері.

— Може, віднесеш їй шашлик? — запропонував Андрій, перевертаючи м’ясо на мангалі.

— Сама вийде, якщо зголодніє, — буркнула я. — Не починай, Андрію. Ти не знаєш, на що вона здатна. Зараз вона грає в ображену.

— Ну, вона ж літня людина. Їй хочеться бути корисною.

— Хай в’яже шкарпетки чи читає книжки. Корисною вона хоче бути лише одним способом — змусивши нас важко працювати.

До ранку мама змінила тактику. Вона вийшла на терасу бадьора, з легкою усмішкою, ніби вчорашньої суперечки й не було.

— Доброго ранку, діти! — заспівала вона. — Оладок бажаєте? Я тісто замісила.

— Доброго, Наталю Іванівно, — зрадів Андрій. — Звичайно бажаємо!

Я напружилася. Така раптова зміна настрою не віщувала нічого доброго.

— Оксаночко, я тут поміркувала, — почала мама, розставляючи тарілки. — Ти маєш рацію. Не потрібен той город. Здоров’я вже не те, та й вам відпочивати треба.

Я ледь не вдавилася кавою.

— Серйозно, мамо?

— Повністю. Буду просто дихати свіжим повітрям, книжки читати. Ось, до речі, за хатою, де тінь… Там так порожньо. Може, хоч квіти посадимо? Гортензії, наприклад? Чи хости? Це ж не овочі, догляду майже не потребують. Красиво буде.

Я подивилася на неї з підозрою. Квіти. Звучало невинно.

— Тільки квіти? — перепитала я.

— Тільки квіти! Заприсягаюся. Я навіть сама придбаю саджанці, у мене пенсія є. Ви лише ямки викопаєте.

— Гаразд, — пом’якшилася я. — Квіти можна. Але тільки декоративні. Жодних їстівних кущів.

— Домовилися! — мама засяяла.

Наступні вихідні ми приїхали на дачу. Мама привезла з собою три великі коробки.

— Це що? — я зазирнула в багажник її таксі. — Ми ж говорили про пару кущів гортензії.

— Ой, ну там була акція, — заметушилася мама. — Тут чорнобривці, тут петунії. Вони однорічні, посадимо вздовж стежок, краса буде неймовірна!

Андрій допоміг розвантажити коробки. Я зайнялася розбором речей, а мама з ентузіазмом взялася за справу.

Андрій, як обіцяв, копав лунки там, де вона вказувала.

Весь день минув спокійно. Увечері ми смажили рибу і я навіть відчула докір сумління за свою попередню різкість.

Може, мама дійсно змінилася? Може, вона зрозуміла, що дача може бути місцем для радості, а не для героїчних зусиль?

Несподіванка сталася через два тижні.

Ми приїхали в п’ятницю ввечері. Було вже темно, ми швидко повечеряли і лягли спати. А вранці, вийшовши з чашкою кави на ганок, я застигла від подиву.

Вздовж паркану, там, де мама висаджувала свої «чорнобривці», рівними рядами зеленіли кущики. Але це були не квіти.

Я підійшла ближче, не вірячи своїм очам. Листя було характерно порізане. Запах, якщо розтерти листок пальцями, ні з чим не сплутаєш.

Томати. Десятки кущів томатів. А між ними, сором’язливо ховаючись за листям петуній, стирчали пір’я цибулі.

— Мамо!!!

Наталя Іванівна з’явилася з-за рогу хати, витираючи руки об фартух. Вигляд у неї був винуватий, але водночас зухвалий.

— Ну чого ти так голосно? Чого голосно?

— Це що таке?! — я вказала пальцем на кущ томата. — Ми ж домовлялися! Тільки квіти!

— Так це декоративні! — не кліпнувши оком, заявила мама. — Сорт такий, «Балконне диво». Вони маленькі будуть, як ягідки. Красиво ж, коли червоненьке висить!

— Мамо, не тримайте мене за дурну. Це звичайні томати. І їх тут штук сорок!

— Тридцять п’ять, — поправила мама. — І цибулю я встромила, щоб шкідників відганяти. Співжиття рослин, розумієш?

— Яке до біса співжиття?! Ви мене обдурили! Знову!

— Та що ти затяла: обдурила, обдурила! — мама перейшла в наступ. — Я для вас намагаюся! Земля пустує, серце крається. Тобі шкода, чи що? Вони самі виростуть, поливати іноді й усе.

— Ні, не все! — я відчувала, як ком підкочує до горла. — Потім їх треба пасинкувати, підв’язувати, удобрювати. Потім ви скажете, що вам важко нахилятися. Потім ми будемо всі вихідні возити ці ящики з урожаєм. Я не хочу цього! Я хочу газон!

— Та хай тобі грець з твоїм газоном! — зірвалася мама. — Лінивиця! Вся в батька! Лише б байдикувати!

— Андрію! — покликала я, обернувшись до хати. — Неси сапку!

— Ти що надумала? — мама зблідла. — Не смій! Це живі істоти!

Андрій вийшов на ганок, сонний і розтріпаний.

— Що трапилося?

— Неси сапку і мішки для сміття. Ми зараз все це викопаємо.

— Оксаночко, доню, не треба! — мама раптом змінила гнів на благання, в очах заблищали сльози. — Я ж їх вирощувала на підвіконні, я їх везла, я садила… Спина так боліла, а я садила. Заради вас…

Вона схопилася за ліву сторону і важко сіла на садову лавку.

— Ой, зле мені… Ліки… Андрію, дай ліки…

Андрій розгублено подивився на мене, потім на маму.

— Оксано, ну може, залишимо? Раз уже посадила… Шкода ж праці.

Я дивилася на маму. На її сумне обличчя, на тремтячі руки, які вона театрально притискала до себе. І я бачила не літню втомлену жінку. Я бачила майстерну маніпуляторку, яка роками згинала мене під свою волю.

Якщо я зараз поступлюся — це кінець. Завтра тут з’являться огірки. Післязавтра — теплиця. А за рік я знову зненавиджу своє життя і цю дачу.

— Ні, Андрію, — твердо сказала я. — Неси аптечку для мами. А потім бери сапку.

— Ти жорстка, — прошепотіла мама, миттєво припинивши зображати недугу. Голос її став холодним і злим. — Бездушна, безсердечна. Я тебе такою не виховувала.

— Ви виховували мене слухняною, мамо. А я виросла самостійною.

Я сама пішла до сараю, взяла сапку і повернулася до грядки.

— Оксана, не треба, — попросив Андрій тихо. — Давай я сам пересажу їх кудись… у куток?

— Ні. У сміття.

Я встромила сапку в землю під першим кущем. Корені хрустнули. Мама охнула, ніби я зачепила її, і відвернулася, закривши обличчя руками.

— Їду геть! — вигукнула вона в риданнях. — Ноги моєї тут більше не буде! Викличте мені таксі!

— Я відвезу вас на станцію, — спокійно сказала я, продовжуючи викопувати розсаду. — Прямо зараз. Збирайтеся.

— І відвезеш! І поїду! І знати вас не хочу!

Наступна година минула як у тумані. Мама кидала речі в сумку, голосно скаржачись на свою гірку долю і невдячних дітей.

Я мовчки чекала біля машини. Андрій намагався всіх помирити, бігав між нами, пропонував воду, чай, компроміси, але я була непохитна.

Ми їхали мовчки. Мама дивилася у вікно, демонстративно відвернувшись від мене.
На пероні, перед тим як сісти в потяг (від пропозиції довезти до дому вона гордо відмовилася), мама повернулася до мене.

— Дарма ти так, Оксана. Земля — вона дає силу. А ти від неї відмовляєшся. Згадай мої слова, коли постарієш — зрозумієш. Та пізно буде.

— Мамо, — я взяла її за руку. Вона спробувала вирватися, але я утримала. — Я вас люблю. Справді. Але це — моя дача. І мої правила. Я хочу приїжджати туди відпочивати. Я не хочу там виснажуватися на грядках, як ви. Я хочу, щоб у нас з вами були нормальні стосунки, а не вічна боротьба за врожай.

— Які вже тут стосунки, — гірко посміхнулася вона. — Вигнала матір, як непотріб.

— Я не вигнала. Я просто не дала вам перетворити моє життя на ваше. Приїжджайте в гості. На шашлик, на чай, до лазні. Але без інструментів. І без порад, де і що мені садити.

Мама нічого не відповіла. Двері потяга з шипінням зачинилися, відокремлюючи нас одне від одного.

Я бачила її обличчя за склом — ображене, але, як мені здалося, і трохи спантеличене. Може, вперше в житті вона зіткнулася з тим, що її «треба» розбилося об чуже «ні».

Я повернулася на дачу через дві години. Андрій вже прибрав викопані кущі і розрівняв землю.

— Ти як? — запитав він, простягаючи мені склянку з холодним лимонадом.

— Погано, — щиро зізналася я. — Відчуваю себе останньою негідницею.

— Ти не негідниця, Оксано. Ти просто захищала свої межі. Хоча, звісно, виглядало це рішуче.

Я сіла в шезлонг і заплющила очі. Тиша. Шелест листя. Жодних наказів, жодних докорів, жодного відчуття провини за те, що я сиджу, а не працюю.

— Знаєш, — сказала я, дивлячись на те місце, де ще вранці зеленіли «декоративні» томати. — Я тут басейн поставлю. Великий, каркасний. Прямо на цьому місці.

— Чудова ідея, — усміхнувся Андрій. — А мамі скажемо?

— Скажемо. І запросимо скупатися. Якщо захоче — приїде. А якщо їй важливіша образа і томати… ну, значить, це її вибір.

Минув місяць.

Увесь цей час ми з мамою не спілкувалися. Я телефонувала кілька разів, але вона відповідала коротко і швидко клала слухавку.

Я переживала, звісно. Все-таки мама. Але щоразу, приїжджаючи на дачу і бачачи рівний смарагдовий газон, я розуміла, що вчинила правильно.

В одну з субот, коли ми з Андрієм наповнювали водою новенький басейн, біля хвіртки пролунав сигнал автомобіля.

Я виглянула. Біля калитки стояло таксі, а поруч — мама. Без розсади. Без інструментів. У руках у неї був лише торт «Наполеон» і невелика сумка.

Я вийшла назустріч, відчуваючи, як серце забилося швидше.

— Привіт, — сказала мама, трохи ніяково поправляючи зачіску. — Я тут проїжджала повз… Вирішила ось… Торт купила. До чаю.

— Привіт, мамо, — я усміхнулася і відчинила хвіртку. — Заходьте. Чайник якраз гарячий.

Вона увійшла, оглядаючись навколо. Її погляд ковзнув по тому місцю біля паркану, де тепер стояв басейн, виблискуючи блакитною водою на сонці. Я напружилася, очікуючи їдкого зауваження.

Мама зітхнула. Потім подивилася на мене, на Андрія, який привітно махав їй рукою, і на шезлонги, що стояли на траві.

— А басейн гарний, — несподівано сказала вона. — Великий. Я купальник, до речі, взяла. Можна?

— Треба, мамо. Треба.

Ми пили чай на терасі, їли торт, і вперше за багато років говорили не про розсаду, не про шкідників і не про ціни на овочі.

Ми говорили про книжки, про роботу, про плани на відпустку.

— Знаєш, Оксана, — раптом сказала мама, дивлячись на захід сонця. — А ти ж мала рацію. Красиво у вас. Спокійно. Я ось дивлюся і думаю… Може, і мені на балконі крісло поставити? А то все ящики, ящики…

Я накрила її руку своєю.

— Поставте, мамо. Обов’язково поставте.

Звичайно, я не мала ілюзій. Я знала, що наступної весни вона, ймовірно, знову спробує протягнути на ділянку якийсь «супер-сорт» полуниці чи «зовсім непомітну» грядку з редискою. Характер не переробиш.

Але тепер я знала точно: у мене вистачить сил сказати «ні». І у неї, здається, вистачить мудрості це «ні» прийняти.

Бо дача — це не про картоплю. Дача — це про щастя. А щастя у кожного своє. І моє щастя росте на газоні, а не на грядці.

Головна картинка ілюстративна.