Доходило до того, що приводом могло стати те, що він п’є з пакету сік чи ставить порожні пляшки від йогурту в холодильник. За стільки років таких дрібниць наскладувалося сотні і вони вже не були милими.
Ти думаєш, що мій час не важливий, а лише ти і твоє життя? Чому я маю витрачати своє життя на прибирання за тобою, – так я починала кожну нашу розмову.
Але нічого не мінялося, чоловік продовжував поводитися так, як звик. Мені здавалося, що його нічого не бере, що всі мої слова він пропускає повз вуха, але якось він не витримав і сказав:
Все, я йду.
Щасливої дороги! Речі хоч сам збереш?
Я не вірила, що він таке зробить. Максиму, що піде до матері, а та зателефонує моїй, а моя вже почне мене просити терпіти, розуміти, прощати.
Але цього разу ніхто не телефонував і я почала думати, а чи не пішов Степан до якоїсь своєї колишньої? Така думка кольнула.
Але життя без нього видалося відпусткою. Так приємно взяти річ звідти, де ти її клала, коли не треба комусь готувати, за кимось прибирати, коли робиш те, що хочеш.
Діти згадували за батька, але я сказала, що він у відрядженні.
Йшов час, були моменти, коли я сумувала за чоловіком, але я швидко їх гнала геть, бо плюсів було більше, ніж мінусів.
А потім з сином сталася біда, Степан одразу ж приїхав і ми по черзі чергували біля палати. Я думала, що він, як завжди, обвинуватить мене в усьому, що це я недогледіла. Але на диво, він мовчав. Я теж не говорила,що винен він, бо це був нещасний випадок.
І так поступово чоловік приходив ночувати та їсти до нас в квартиру, а далі й лишився вдома. Сина виписали і потрібна була реабілітація, тому чоловік цим займався більше, ніж я: підняти, віднести в ванну, підстрахувати, коли робив перші кроки…
І я от про що подумала: добре бути самій, коли ти здорова і без проблем. Але, коли стається отаке, то першим, хто прийде на допомогу – то друга половинка, а чи вона прийде, то треба так будувати стосунки, аби таки прийшла, аби таки підтримала. Так. треба думати наперед, а не висувати своє «Я», бо жінка з дітьми, то не одне «я».
Хоч наші стосунки до того й були такими, що хотілося б ними похвалитися, але стало розуму нам якось спам’ятатися. Видно, не все між нами було тільки таке сіре і рутинне. Щось і Степан переосмислив, щось я і тепер ми вже мало звертаємо уваги на дрібниці і стараємося свої недоліки виправляти. Так, він тепер користується горнятком і викидає порожнє в сміття, а я замість того аби сваритися і робити з усього подію, спокійно нагадую.
Дається важко, як і кроки мого сина, але сподіваюся, що ми будемо рухатися з чоловіком в одному напрямку, бо ми відповідальні за свою сім’ю, обоє.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
