— Максиме, досить водити мене за ніс, — я промовила це якомога тихіше, щоб не розбудити дітей, але в голосі відчувався дзвінкий, нестримний гнів. Ми сиділи ввечері у вітальні, де ще кілька років тому планували наше спільне майбутнє. — Ти згоден на розлучення, але категорично відмовляєшся виїхати. Ти серйозно вважаєш, що ми можемо далі жити під одним дахом, як сусіди?
Мій чоловік, Максим, відкинувся на спинку дивана, демонструючи повну зневагу до моїх переживань.
— Аліно, а що в цьому такого? — запитав він, знизавши плечима. Його спокій лише підливав олії у вогонь мого обурення. — Ми ж дорослі люди. Діти сплять спокійно, вони бачать обох батьків щодня. Вони нічого не помітять. Це найголовніше.
— Найголовніше? А як щодо мене? — Я ледь стрималася, щоб не підвищити голос. — Як щодо твого особистого життя? Ти збираєшся приводити сюди своїх нових обраниць, а я буду готувати сніданок у сусідній кімнаті, вдаючи, що це нормально?
Максим глибоко зітхнув, неначе я була нестерпною дитиною, яка вимагає цукерок.
— Ніхто нікого нікуди не приводить. Ми збережемо повагу. Аліно, ти ж розумієш, що ця квартира особлива. Її придбали на кошти, які мої батьки важко заробляли, поки були за кордоном. Це їхній значний внесок у наше спільне життя.
— Кошти твоїх батьків? — я підскочила з місця. — А ми жили в ній п’ять років у шлюбі! Тут народилися наші діти: чотирирічний Артем і півторарічна Марічка! І я, мати двох твоїх малюків, зараз повністю залежу від тебе. Я вважаю, що ця квартира має належати мені, для забезпечення стабільності та майбутнього дітей. Я не маю наміру після всього нашого спільного шляху залишитися без нічого, та ще й жити з тобою як із колишнім чоловіком!
— Я не заперечую твого права на підтримку, — сказав він уже суворіше, — але не на одноосібне володіння сімейним майном, яке куплене завдяки фінансовому внеску моєї родини. А жити разом ми повинні заради дітей. Крапка.
Це «крапка» прозвучало як вирок, який підкреслював, наскільки чужими ми стали. Його байдуже, але непохитне рішення тримати мене у цій пастці, було для мене найбільшою образою.
Ми одружилися п’ять років тому, і тоді наше спільне життя здавалося справжнім дарунком долі. Максим був ініціатором. Він мріяв про велику, дружну сім’ю, говорив, що заради мене піде на все. Він був сповнений тепла, уваги, і я щиро вірила, що знайшла свою надійну гавань.
— Аліно, я хочу, щоб у нас було щонайменше троє дітей, — казав він, обіймаючи мене. — Я забезпечу вас усім, що потрібно. Ти будеш почуватися захищеною.
Перша вагітність була важкою. Я працювала менеджером, але через проблеми зі здоров’ям була змушена звільнитися, залишивши свою кар’єру. Тоді він підтримував мене, прикидаючись люблячим і турботливим чоловіком.
— Не хвилюйся, люба, — заспокоював він. — Моя робота дозволяє нам утримувати сім’ю. Твоє здоров’я і наш малюк — це головне.
Після народження Артема, наш старший син, він був чудовим батьком. Справлявся з цією роллю на відмінно. Але вже тоді я почала помічати перші тривожні дзвіночки у наших відносинах. Вони ставали все більш гучними з появою Марічки.
Як тільки народилася донька, все змінилося. Зникла колишня любов, зникло взаєморозуміння. Накопичувалося роздратування та претензії. Тепер він поводився так, наче я — приймачка, яка живе за його рахунок.
— Ти цілий день удома! — міг кинути він. — Що ти робиш? Хіба важко приготувати щось поживніше?
— Максиме, діти хворіють по черзі! — відповідала я, виснажена безсонними ночами. — Я навіть старшого не можу прилаштувати у садок, тому що постійно якісь проблеми зі здоров’ям. Я цілий день змушена їх розважати, годувати, переодягати, не маючи навіть п’яти хвилин для себе!
— А я працюю, — холодно відповідав він, підкреслюючи свою фінансову значущість.
Я розуміла, що через затягнутий декрет, я зараз повністю залежу від чоловіка. Ми не мали можливості наймати нянь, а мої батьки самі потребували допомоги і рідко могли підтримати.
Діти були повністю на мені. Я намагалася зайвий раз не просити його про допомогу, тому що він робив усе так, неначе це тяжке покарання, а не участь у житті власних дітей.
Ми жили під одним дахом як абсолютно чужі люди. У Максима було своє життя: зустрічі з друзями, спортивні заходи, якісь інвестиційні проєкти. У мене було своє життя, зосереджене навколо Артема і Марічки.
Я йому не зраджувала, хоча вже давно забула, що таке справжнє тепло чоловіка. А щодо нього я не була впевнена. Він став пізно повертатися, поводився відсторонено і постійно ховав свій телефон. Коли я питала, де він був, його відповіді були сухими і не давали чіткості.
— Мені здається, нам треба поговорити, — якось сказала я, коли діти нарешті спали.
— Про що? — він навіть не відірвався від новин на планшеті.
— Про нас. Про те, що наші стосунки мене абсолютно не влаштовують! Ми руйнуємося, Максиме! Ми повинні прийняти рішення: або ми йдемо до сімейного консультанта і намагаємося воскресити наш шлюб, або ми розлучаємося і даємо одне одному жити нормальним життям.
Він повільно опустив планшет і подивився на мене.
— Добре. Я згоден на розлучення. Я навіть сам тебе про це прошу.
Ця готовність прозвучала як звільнення від тягаря, яким я для нього стала. Я відчула, як моє серце стиснулося від гіркоти.
— Чудово. Тоді ми домовляємося про поділ майна і я шукаю собі.
— Стоп, — перебив він. — Розлучення — так. Але роз’їжджатися ми не будемо.
Я спочатку подумала, що ослухалася, або він жартує.
— Що ти сказав?
— Ми продовжимо жити разом, — повторив він. — Моя думка така: те, що ми вже не любимо одне одного, не повинно затьмарювати дитинства наших малюків. Ми зобов’язані продовжувати жити разом заради них.
— Це божевілля! — не стрималася я. — Ти пропонуєш мені жити у постійній напрузі з колишнім чоловіком, щоб діти бачили що? Ілюзію? Якийсь абсурд?
— Це стабільність, Аліно. Фінансова і емоційна.
— Це не стабільність! Це емоційний глухий кут!
Саме тоді ми і дійшли до найбільш гострого моменту: квартири.
Наші квадратні метри, у яких ми зараз перебували, були придбані через рік після весілля. Хоча офіційно ми купували її у шлюбі, основний фінансовий внесок зробили батьки Максима, переславши йому велику суму, яку вони заробляли роками, працюючи за кордоном.
— Я не можу виїхати, — пояснював Максим. — По-перше, мені просто нікуди йти. По-друге, це внесок моєї родини. Я не віддам тобі її повністю.
— Я тебе не прошу віддати! Я прошу справедливості! — Я намагалася апелювати до його розуму, але мої емоції брали гору. — Я не працюю, бо займаюся твоїми дітьми! Я випала з професії на п’ять років! Хіба це не мій внесок? Який грошовий еквівалент має той час, який я витратила на виховання і наглядом за хворими дітьми?
— Твій внесок — це материнство. І я його ціную. Я забезпечу тобі фінансову підтримку, — він жестом змахнув рукою, немов відмахуючись від комахи. — Я готовий виділити значну суму, або виплачувати щомісячні кошти на утримання дітей і твоє особисте. Але квартира залишається нашою спільною базою.
— Ні, Максиме, — я рішуче похитала головою. — Я — мати, і я потребую надійної опори. Я не можу бути в ролі прохача, отримуючи від тебе “місячні кошти” у квартирі, де ми будемо жити як “друзі”. Наші діти потребують стабільного, повноцінного дому, який буде належати мені, аби я могла контролювати їхнє життя і спокій. Ти повинен поступитися, адже ти маєш можливість швидше відновити свою фінансову незалежність, а я — ні! Це не просто стіни! Це моє право на безпеку!
Я відчувала себе приреченою. Що він пропонує, це не життя, а вимушене співіснування, яке зруйнує нас обох. Жити з колишнім чоловіком під одним дахом?
Як ми будемо пояснювати дітям, що їхні мама і тато тепер можуть зустрічатися з іншими людьми? Як я зможу побудувати своє подальше життя? Кожен раз, коли я буду намагатися рухатися далі, його присутність буде мені про це нагадувати.
На мій погляд, ми повинні або жити повноцінною родиною, як він мені колись обіцяв, або остаточно відпустити одне одного і роз’їхатися. Поділ майна мав би стати основою для моєї нової самостійності. Його ж варіант — це спроба купити мій комфорт коштом моєї особистої свободи.
Ця розмова знову зайшла у глухий кут. Він стоїть на своєму: розлучення, але спільне проживання заради дітей. Я стою на своєму: або повна сім’я, або поділ, який дасть мені можливість створити власний, безпечний простір для себе і малюків.
Я розлючена, виснажена і зневажена його егоїзмом, який прикривається турботою про дітей. Його бажання мати статус “хорошого татка” при мінімальних фінансових і побутових змінах, здається мені найбільшою підлістю.
Я не знаю, хто з нас правий у цій заплутаній ситуації. Я лише знаю, що більше не можу жити в ілюзії, яка руйнує мене зсередини, і що я готова боротися за свій власний кут, який дасть мені змогу відновити своє життя і гідність.
Головна картинка ілюстративна.
