Як кухонні дверцята від шафки навчили мене розуму… Це треба було робити двічі, бо з першого разу не доходило.
Я жінка міська, хоч дідусь і бабуся жили в селі, а от батьки вже наполовину міські, ще приїжджали в село до рідних, коли ті були живі. А потім продали сільську хату і купили мені квартиру, щоб привабити кавалерів приданим.
І ось на таку приманку й клюнув мій чоловік, хлопець сільський, але все життя мріяв жити в місті.
Тому, я не дуже розуміла, коли його батьки мене не дуже хотіли за невістку, бо мовляв, міська. Я людина дуже цілеспрямована і можу як город садити, так і товари на касі пробивати.
Жили ми собі окремо і якось родинні бурі обминали нас стороною, тому жили добре. Бо ж приводу для сварок нема – от і причин нема.
Аж тут мама Василя поїхала на заробітки, а в селі залишився батько та господарка.
– Василю, приїдьте на літо до тата, щоб йому сумно не було, – каже вона моєму чоловікові.
Треба, то треба, тим більше, що й діти з дідом побудуть і я щось допоможу, як треба.
Василь поїхав з нами аби перевезти нас, а далі поїхав в місто, бо ж у нього робота.
І тут почалося.
Здавалося, що такого складного – зварити їсти на чотирьох людей. Та нічого.
Але є нюанси.
Мій свекор встає дуже рано, вже шоста година, а він на ногах. Я ледве відкривала очі в сьомій і тільки кава приводила мене до тями, бо треба ж одразу до каструлі братися.
В мене в сім’ї так – зварено, а хто хоче. То їсть, а ні то сидить голодний.
А тут виявилося, що батька до столу треба ще й припрошувати. Я не знала того звичаю, тому вирішила, що кину йому в тарілку та покличу і піду собі допивати каву і хоч якось прокинуся.
Так і зробила.
Через пів години приходжу – страва не чіпана і вже й охолола, а батько десь по оборі ходить.
Я аж розгубилася – чи він не чув, чи не бачив, чи йому не посмакувало?
Бо ж свекруха дуже смачно готує, а тут таке.
Мої діти ще сплять, я ще їсти не хочу. А виходить, що страву треба знову підігрівати та наново кликати чи що?
Хочеться в годити ж.
Кинулася я знову розігрівати та пробувати і приперчувати, як забула, що дверцята від шафки відкрила і з усієї сили чолом…
Гуля була знаменита, мені аж в очах потемніло.
То був знак – вгамуйся і не метушися, але ж де до мене дійде, бо треба вгодити!
За другим разом батько прийшов і таки поїв та й пішов відпочивати.
Я ж вирішила, що буду робити як удома – наварю на два дні і зможу чимось допомогти з господаркою – чи сіно погребти, чи на городі пополоти – все, що треба.
Наварила борщу та плову, мої люблять мій борщ, а плов з м’ясом, то всі люблять.
На вечір я вирішила поставити в холодильник страви і побачила, що доволі мало залишилося і борщу, і плову.
Я дуже зраділа, подумала, що батькові посмакувало моє вариво і діти набігалися та мали апетит до їди. Бо таки правда, що найкращий комплімент господині – чисті тарілки, в моєму випадку, чисті каструлі.
На наступний день я знову ледве встала о сьомій і пішла варити їсти. По дорозі я натрапила на котячу миску і в ній був мій плов…
Я зайшла до кухні і в раковині були дві порожні каструлі від плову і борщу.
Хто це все міг з’їсти – питала я в себе.
Свекор зранку вчорашнє не їсть, а хоче свіжого – чи картопля, чи гречка, але свіже. Отже, мої страви з’їв хтось інший.
Я вийшла на подвір’я і пройшлася по господарці! Від побаченого від сліз запекло! Мій плов їли кури, пес і кіт! Впевнена, що борщ пішов свині.
Я нічого не розуміла – це ж моя праця і отак? Якби скисло чи не смачне – хай буде… Але отак?
Тоді переконала себе, що воно скисло за ніч і батько мусив нагодувати живність.
Знову кинулася варити на сніданок, а потім знову на два дні, як мені здалося.
Ситуація повторилася, хоч страви були інші.
Я нічого не допомагала по господарці, бо пів дня варила, мила, прибирала, прала…
В такий ритм мені ввійти було дуже важко.
Наприкінці другого тижня я вже не знала, що маю приготувати, бо такого щоденного марафону у мене не було за все життя! В мене борщ їли три дні! Суп розтягували на два, а голубці могли й чотири дні їсти. а ту якась катавасія.
І тут я лупнулася об шафку вдруге.
Знову темрява і велетенська гуля…
Якраз зайшов свекор і почав щось жартувати, що я ні на що не придатна, бо ні їсти зварити, ні коло господарки покрутитися.
Голова ще пульсувала, але я кинулася збирати речі і дзвонити чоловікові, щоб по нас приїхав.
– Тату, мене викликають на роботу, негайно. Хай до вас донька приїде з дітьми і трохи мене перемінить, – я це говорила спокійно, хоч в душі все кипіло.
Я знаю, що наді мною в родині жартують, що я навіть біля кухні не могла похвалитися нічим, але я вдячна тим дверкам, які підсилили ефект мого перебування в тій хаті – вона чужа і я в ній жити не хочу. Бачить Бог, я старалася, але не врахувала іншого – не було перед ким старатися.
Фото Ярослава Романюка.
