— Ти серйозно обираєш його? — мій голос тремтів від обурення, сльози котилися по щоках. Я стояла посеред вітальні з валізою в руках, а він тримав на руках того, хто був винен у розірванні заручин так, ніби воно було важливішим за мене.

— Олено, ти сама винна. Ти вирішила, що можеш просто взяти й позбутися того, хто мені дорогий.

— Я винна? Я хотіла нормального життя! Без усього цього безладу. що він створює навколо себе! А ти… ти обрав його замість мене!

— Так, обрав. Бо він мене не зраджує.

Я різко розвернулася, валізу грюкнула об підлогу, і двері зачинилися за мною з таким гучним звуком, що, напевно, чули всі сусіди. Я бігла сходами вниз, серце колотилося, а в голові крутилася одна думка: як він міг так зі мною вчинити?

Кілька років тому я нарешті зрозуміла, що готова до серйозних змін у житті. Я працювала менеджеркою в невеликій фірмі в центрі Львова, жила в орендованій квартирі з подругою, але мріяла про щось стабільніше.

Батьки завжди казали, що я заслуговую на найкраще — гарного чоловіка, гарний дім, гарне майбутнє. Я зустрічалася з хлопцями, але ніхто не здавався гідним: то занадто бідний, то занадто нудний, то просто не відповідав моїм стандартам.

А потім з’явився Віталік.

Ми познайомилися випадково. Мій колега Роман сказав, що його друг — класний спеціаліст і може полагодити мій ноутбук, який постійно гальмував.

Віталік прийшов увечері, швидко все налаштував, а потім ми розговорилися за чаєм. Він був тихий, спокійний, з власною квартирою — це мене відразу зачепило.

Батьки допомогли йому з першим внеском, кредит платив сам, робота стабільна. Не мільйонер, звичайно, але перспективний. І головне — дивився на мене так, ніби я була центром його світу.

Через місяць я вже переїхала до нього. Квартира була маленька, але затишна, на околиці, з видом на парк. Я відразу почала вносити свої корективи: купила нові штори, переставила меблі, щоб було сучасніше.

— Олено, тобі подобається тут? — питав він, обіймаючи мене.

— Дуже! Тільки от… цей твій кіт… Він мені не подобається.

Його звали Малий. Віталік узяв його ще до мене — з коротшою лапкою. Знайшовн, звичайно, пожалів. Малий був сірий, пухнастий, але ходив кумедно, іноді заносило його на бік.

І головне — він мене не сприймав. Коли я проходила повз, шипів, ховався під диван. А до Віталіка ліз, мурчав, зустрічав біля дверей.

— Він просто звикає, — казав Віталік. — Дай час.

Але я не хотіла давати час. Цей кіт скрізь линяв, дряпав меблі, його мисочка стояла на кухні й пахла кормом. Я мріяла про чисту квартиру, про породистого песика чи кота з родоводом, а не про от такого улюбленця.

Спочатку я просто ігнорувала Малого. Потім почала натякати Віталіку:

— Слухай, може, віддамо його кудись? У притулок чи добрим людям? Він же особливий, хтось візьме з жалості.

— Ні, Олено. Він мій друг. Він мене чекає щодня.

— А я? Я тебе не чекаю? Я готую вечерю, прибираю, а ти тільки з ним нянькаєшся!

Він мовчав, але я бачила, що йому неприємно. Я відступила на якийсь час, навіть іноді насипала коту корм — щоб показати, яка я добра. Але Малий не підходив до мисочки, якщо насипав не Віталік. Сидів у кутку й дивився на мене з презирством.

Я думала, що з часом Віталік сам зрозуміє. Ми ж планували майбутнє! Я вже уявляла наше весілля, дітей, велику квартиру. Він мене представляв друзям як свою дівчину, говорив про серйозні наміри.

А потім приїхали мої батьки. Я спеціально запросила їх до Львова — познайомитися з Віталіком, показати, який він надійний. Ми сіли за стіл, мама приготувала свої фірмові страви, тато налив ігристого.

Все йшло чудово, поки цей Малий не виліз зі свого сховку. Він кульгав по кімнаті, намагаючись дістатися до Віталіка.

Тато побачив його й розсміявся:

— Ого, а це що за диво? Кіт з виставки курйозів?

Мама теж засміялася:

— Олено, ти серйозно живеш з цим?

Малий, почувши сміх, поспішив сховатися. Батьки реготали ще голосніше, адже той ходив смішно дуже

Віталік насупився, але промовчав. Провів з нами вечір ввічливо, але я бачила — йому не сподобалося.

Наступного дня я подумала: це шанс. Батьки мене підтримали, сказали, що нормальна сім’я не повинна терпіти таке. Віталік уже звик до мене, не піде ж нікуди.

Коли він пішов на роботу, я взяла Малого в переноску. Кіт шипів, дряпався, але я впоралася. Віднесла до волонтерки й сказала:

— Мені не потрібно такого у домі.

Повернулася додому, прибрала всі його речі — мисочку, дряпалку, іграшки. Квартира відразу стала чистішою, просторішою.

Віталік прийшов увечері, подивився на порожню тумбочку біля дверей і запитав:

— Де Малий?

Я посміхнулася, намагаючись виглядати впевненою:

— Віталіку, він сьогодні просто перейшов усі межі. Подряпав нові штори, плутався під ногами. Я віднесла його до фахівців. Вони подбають. А коли ми одружимося, візьмемо нормального. Ти ж хочеш гарну сім’ю?

Він подивився на мене довго, очі стали холодними.

— Олено… Ми не одружимося. Я йду забирати Малого. А ти… збирай речі й їдь. У тебе є година.

Я не повірила спочатку. Думала, жартує.

— Ти що? Через нього? Я ж для нас старалася! Для нашого майбутнього!

— Майбутнього з тобою в нас немає.

Він пішов. Я сиділа на дивані й плакала від злості. Як він міг? Я стільки вклала в ці стосунки! Переїхала, змінила життя, планувала все…

Він повернувся через годину з Малим на руках. Кіт притиснувся до нього й мурчав.

Я спробувала востаннє:

— Ти впевнений? Ми могли б бути щасливими…

Він похитав головою:

— Не я. Ми з Малим впевнені.

Кіт муркнув уголос, ніби погоджувався.

Я схопила валізу й вийшла, грюкнувши дверима. У коридорі зупинилася, хотіла повернутися, але гордість не дозволила.

Батьки телефонували:

— Доню, не засмучуйся. Знайдеш кращого. Той хлопець… ну, не для тебе.

Але я засмучувалася. Бо я вже мала плани на наше життя. Я розпланувала весілля. я знайшла нам більшу квартиру куди б ми переїхали після одруження.Я вже імена дітям дала.

Знаю, що Віталій ніколи в житті таку як я не знайде. Але з його смаком, навряд він коли до такого рівня ще дотягнеться. Знаю, що ще прибіжить і буде благати повернутись.

Але я ще тричі подумаю чи вартий він мене. Ну і Малий. Його точно у нашому домі не буде.

Але спокою не дає одне: про що він узагалі думав? як можна ставити домашнього улюбленця вище за шщастя твоєї майбутньої дружини? Хіба це нормально?

Головна картинка ілюстративна.