Люба стояла біля кухонного столу, спостерігаючи, як її п’ятирічна донечка Марійка зосереджено розмальовувала улюблених звірят у своєму альбомі. Дівчинка так занурилася в процес, що навіть не помічала, що відбувається навколо.

Люба усміхнулася, але думки не давали їй спокою.

Вона зробила важливий крок у житті — купила будинок, щоб створити для себе й доньки безпечний простір. Але чомусь її не покидало тривожне відчуття.

Її внутрішній голос — той самий, що звучав ще з дитинства, — знову нагадував про те що все може піти шкереберть. Що її вибір знову хтось засудить.

Любі знову пригадався останній серйозний діалог з матір’ю, перед тим як вона остаточно вирішила розірвати з нею стосунки.

— Ти знову думаєш про розлучення? — матір звузила очі, у її голосі бринів ледь стримуване обурення.

— Так, мамо. Це не просто думки. Я йду.

— Це безумство! — не стала себе стримувати жінка. — Люба, що про тебе скажуть люди? Хіба ти хочеш, щоб усі вважали тебе невдахою? Ти ж ганьбиш нашу родину!

Люба втягнула голову у плечі від таких маминих слів. Стояла намагаючись не заплакати.

Її чоловік, Ігор, давно перестав бути тим люблячим та уважним чоловіком, за якого вона виходила заміж. Він був холодним, жорстким, і чужим. Підвищений тон, уїдливі коментарі на адресу дружини, незрозумілі притензії. Але мама вперто не хотіла цього визнавати.

— Мам, ти ж бачиш, як він поводиться Він навіть до Марійки відноситься так, ніби вона йому зайва, ніби вона — просто тягар!

Але мама лише зневажливо зітхнула:

— Люба, всі чоловіки такі. Ти думаєш, твій батько був ангелом? Скільки я натерпілася через нього! Але я не пішла, я терпіла, заради тебе, заради родини. І ти теж повинна думати не лише про себе!

Люба тоді відчула, як по її тілу прокотився холод. Вона не була людиною, яка легко йшла проти батьків, але тієї миті вона зрозуміла: для матері вона не була особистістю. Вона була лише «дочкою», яку можна контролювати, спрямовувати жити за чужими правилами.

Того дня вона зробила свій вибір. Вона пішла. Перший рік після розлучення був найважчим.

Ігор не упускав шансів зробити якусь капость їй, навіть після того, як вони перестали жити разом. Він дзвонив, писав повідомлення, зустрічав біля під’їзду. він хотів її залишити, а тут вона пішла. Хіба так можна?

Але не це було важко – важче було те, що мама не підтримала її.

Навпаки. Вона вважала, що Люба «знищила сім’ю» і «поставила хрест на своєму майбутньому». Але Любі було байдуже.

Вона взяла відповідальність за свою долю у власні руки.

Працюючи бухгалтером, вона відкладала кожну копійку, мріючи про те, що колись вони з Марійкою матимуть свій дім.

Спочатку вони жили у тісній однокімнатній квартирі. Обдерті шпалери, старі меблі, вікна, крізь які гуляв вітер. Але навіть там Люба знаходила спосіб створити затишок.

Вона купувала теплі пледи, змінювала штори, розвішувала лампи, щоб зробити це місце трохи більш схожим на дім. Хай і орендованим, хай і не назавжди, але місцем у яке хотілось би повертатись.

Вона знала — це лише тимчасово. Вона брала підробітки, не спала ночами, постаріла якось враз, але вперто йшла до своєї мети.

Два роки потому, відкладаючи кожну можливу гривню, Люба внесла перший внесок за маленький, але затишний будинок у невеликому селі за 90 кілометрів від столиці.

Марійка, пробігши по кімнатах, не приховувала захвату:

— Мамо, у мене буде своя кімната? Справжня?

Люба засміялася і обійняла її.

— Так, котенятко. У тебе буде свій власний маленький світ.

Ремонт будинку був справжнім викликом. Старі потріскані стіни, підлога, що скрипіла від найменшого кроку, дах, який потребував заміни.

Люба вирішила, що впорається. Вона брала кредити, економила, підробляла, давала консультації, робила одна роботу трьох, все щоб довести справу до кінця.

І хоча вона не бачила білого світу від втоми, їй подобалося будувати щось власне.

Але одного дня її минуле знову постукало в двері.

Телефон задзвенів, коли Люба саме фарбувала стіни у майбутній кімнаті Марійки. Вона подивилася на екран і завмерла.

«Мама».

— Алло, мам?

— Люба, — голос матері звучав різко. — Ти що, навіть мені не могла сказати, що купила будинок?

Люба мало не впустила телефон.

— А звідки ти знаєш?

— Сергій розповів, — відрізала мама. — Знала б, що ти ось так залишиш мене.

— Мамо, я не хотіла залишати тебе. Я просто живу своє нове життя.

— Ой, ну не треба мені тут, — не дала договорити. — Коли я можу переїхати?

Люба остовпіла.

— Що?

— Я вирішила, що віддам свою квартиру тітці Надії. Вона ж без житла, а мені оренду буде платити. А я переїду до тебе. У тебе там місця багато, самій тобі стільки не треба.

У Люби на мить потемніло в очах.

— Мамо, — вона глибоко вдихнула. — А ти мене взагалі запитала?

— Ой, не будь егоїсткою, Люба! Я твоя мати!

Люба вдихнула так глибоко, як тільки могла. Вперше вона зробила те, про що мріяла усе своє життя. але й собі не зізнавалась у тому, що хоче так зробити колись.

— Ні, мамо. Я не для цього купувала цей будинок. Я хочу жити своїм життям.

Мама тихо, але холодно відповіла:

— Зрозуміла. Ну що ж, побачимо. – і вимкнула зв’язок не прощаючись.

Люба ще довго сиділа на підлозі, обдумуючи розмову.

Але дивна річ — вона відчувала полегшення. Вона більше не буде жити так, як того хочуть інші. Вона нарешті зрозуміла, що вона доросла і що саме від неї залежить дозволяти так ставитись до себе, чи відгородитись від такого.

— Мамо, що трапилося? — Марійка підбігла до неї.

Люба усміхнулася й пригорнула її до себе.

— Нічого, котенятко. Просто я зрозуміла, що ми з тобою — вільні.

Марійка ще нічого не розуміла.

Але колись вона виросте й буде знати точно: справжня сила жінки — у її праві жити так, як вона хоче. І Люба була впевнена, що навчить її цьому.

Головна картинка ілюстративна.