Сіла на дієту, змінила зачіску, витратилася на косметологів… Хто хоч раз сідав на дієту, то знає, як це важко ходити біля повного холодильника і не відкрити дверцята… Коли настає десята година, то так хочеться піти на кухню і потім починаєш себе переконувати:
– Ну один шматочок, бо ж не заснеш, а як не заснеш, то на ранок будуть мішки під очима, будеш погано виглядати, шкіра буде така вся… А так, разочок вкусила. Шлунок має роботу, а ти собі спиш. На ранок вся свіжа і сяюча. Ну і що, що вкусила два рази? Завтра не поїдеш на ліфті і все буде добре…
Отакі я з собою вела розмови, аби сподобатися чоловікові.
А далі ви й без мене знаєте – що я схудла, що ні – для нього важило лиш те чи є щось поїсти в хаті. Далі за телевізор чи телефон, далі друзі і нічого не міняється.
Вже й його друг почав мені моргати, що я така гарна стала, а тому все одно.
Не знаю через скільки часу я зрозуміла, що хоч перед ним догори дриґом ходи, а результату ніякого. Це сталося так раптово, як світло виключаєш.
Знаєте, та жарівка, що аж плафон плавиться так горить, аж лічильник гуде – так мотає, а потім вимикачем «клац» і все, темнота.
Аж якось мені знайома пише: «Що у тебе сталося, що ти так гарно виглядаєш? Ти чи не розійшлася?».
«А з чого ти це взяла», – пишу я їй.
«Та то одразу видно, коли жінка живе у своє задоволення», – відповіла та.
А мене як осінило – жити у своє задоволення!
Не – м’ясо дітям і чоловікові,
не все смачне – дітям і чоловікові,
не мені гуманітрка, а нове дітям і чоловікові,
не мені відпочинок на городі в селі, а чоловік у «відрядженні»!
Скільки тих «не» назбиралося, що я аж впріла, що до цих пір наче й бачила, що так не можна, але все приймала. Бо що? Бо я не така гарна, як з журналу чи як його любка?
Мені здалося, що я й нічого такого не зробила, як якось чоловік почав до мене приглядатися, навіть якийсь комплімент скаже.
А я така дивлюся і думаю, що за ці слова ще рік тому, я б йому все пробачила, а зараз, це як почути від якогось пиячка на дорозі присвист. От ефект один і той самий – відраза.
Я не хотіла вже відкладати на потім розмову, яка мала бути ще роки тому і кажу:
– Як там Іруся?
Той аж закашлявся.
– Яка Іруся, – почав він.
– Будь хоч раз людиною і не бреши мені в очі. То показала тобі на двері, що ти так часто дома і на мене поглядаєш?
– Та я ніколи…
– Я все знаю, не варто…
Зараз він всім родичам та друзям і знайомим розказує, що все життя на родину працював, а з ним отак вчинили, з дому вигнали, а він всю душу і своє життя поклав на вівтар сім’ї.
А я навіть не хочу тому радіти. Це навіть дратує – нащо таке людям говорити аби вони мені доносили? Ще й дітей до цього залучає, що от мама така та тата з хати його випровадила. Якби він був до мене по-людськи, то хто б його хату через суд забирав?
Прийшов до мене розум та й добре, що в сорок чотири, а не в сімдесят чотири.
Фото Ярослава Романюка.