Свекруха дізналася, що моя дитина не від чоловіка і тепер ніяк не може це прийняти, каже, що ми не маємо бути разом, бо вона не залишить все своє майно не рідному онукові. Як я не намагаюся її переконати, щоб вона змирилася і ми всі будемо щасливо жити, але вона не хоче.
– Я своє майно заробляла важко, я все старалася для свого єдиного сина. Я від родини відцуралася аби ти мені чуже привела в сім’ю?
Я вже десять років чую цю історію і вперше її почула на знайомстві. Тоді я захоплювалася цією вольовою жінкою, але зараз у нас геть інші інтереси і я так само хочу поставити свою дитину на перше місце.
Мені зараз тридцять вісім років і вже десять років ми одружені з Віталієм. Коли він вперше мене привів в їхню гарну квартиру, то я одразу зрозуміла, що мої батьки не можуть нічим подібним похвалитися.
Наталя Олегівна була стримана, але ввічлива. Я зрозуміла, що їй не сподобалася по тому, як вона одразу почала розказувати свою історію і на перший план висувати свої статки, які їй далися хоч і порівняно легко, але найважче було їх відстояти перед власною родиною.
– Олю, я бачу, що ти дівчина не міська і я сподіваюся, що ти одразу зробиш те, що й варто очікувати – приведеш мені на світ онука чи онучку. Я дуже важко працювала для того аби зберегти свої статки і хочу їх передати своїм онукам. Ти не уявляєш через що мені довелося пройти.
І вона почала розказувати про те, як вона старанно вчилася, щоб бути найкращим спеціалістом, далі старанно працювала на великому заводі, їй дали трикімнатну квартиру, гарну зарплату і вона чекала лише того аби створити свою родину. Проте, вдало вийти заміж не виходило. Чи то вона красою не вдалася, чи характер був не той, але до сорока років Наталя Олегівна була сама.
Вона мала дачу, дві квартири, хорошу зарплату, але щастя не мала. І тут сестра почала дуже активно своїх дітей до Наталі Олегівни посувати.
– Просила, щоб у мене пожили, поки вчаться, далі поки роботу шукають, а далі мені в очі сказала:
«Наталю, моя старша заміж виходить, хай йдуть молоді до тебе в місто жити, тобі вже сорок на носі, ти маєш думати про те, хто тебе буде на схилі літ доглядати, а моя Настя дівчина лагідна і вона тобі добро запам’ятає».
Після таких слів свекруха дуже замислилася, адже вона начальник відділу, на дошці пошани, всі перед нею струнко, а тут вона має поступитися сестрі, яка в селі те й бачить, що на фермі корів?
Тоді вона прийняла рішення, що матиме дитину попри те, як буде про неї говорити колектив. Батька для дитини вона вибрала не простого, але він був при зв’язках.
– Але він ніколи відтоді не цікавився як я живу, я розуміла, що у нього дружина і навіть не думала претендувати на майно, яке він по собі залишив, – оповідала свекруха.
В дев’яності їй було найважче, але дирекція заводу змогла втримати його на плаву, згодом залучили іноземні інвестиції і Наталя Олегівна мала дуже хорошу зарплату і ростила свого сина в достатку.
– Я тобі ще раз кажу, Олю, син мій ріс здоровим і щасливим хлопчиком, а те, як ти зараз чиниш, то тебе не красить, – казала вона вже мені тепер,- Я з сестрою вже тридцять вісім років не розмовляю, то ти думаєш, що я тобі попущу?
Це справді так, Віталій не знає свою тітку і двоюрідних сестер. Наталя Олегівна була дуже щаслива, коли дізналася, що чекає дитину і прийшла з цією звісткою до матері та сестри. І їхня реакція була не такою, як вона очікувала. Обидві жінки були переконані, що не слід в такі роки на таке наважуватися.
– Вони так себе вели, наче я в Космос хотіла полетіти, – гірко усміхалася Наталя Олегівна.
Видно, вони не лише здивувалися, але й наговорила багато зайвого, раз вона навіть з матірʼю попрощатися не їздила. Про це вже вона мовчала, а я не хотіла розпитувати.
– Тому, Олю, пакуй свої речі та їдь до матері в село. Віталій молодий чоловік у нього будуть свої діти і порядна жінка. Я знаю, що після сорока щастя є і діти є. Я не хочу казати синові про тебе, не хочу аби він знав, як ти з ним повелася. Сподіваюся, що гідність в тобі ще є і ти все зробиш правильно.
– Я нікуди не поїду, – втомлено сказала я.
– Так і знала. Хватка у тебе, як я й думала. Тоді я кажу Віталію.
– Кажіть.
– Ти така певна в своїй силі? Олю, це, коли ти була молода, то він від щастя не чув під собою землі та був ладен заради тебе на все. А ви десять років прожили разом. Вчини мудро.
– Наталю Олегівно, Віталій знає, що дитина не його. У Віталія не може бути дітей.
І тут вона й сказала про те, що він ріс здоровим хлопчиком, що вона рідні не попустила, то й мені те саме зробить – не впустить нікого між собою і сином. Я подумала, що між своїми статками і сином, але нічого не сказала.
Знаєте, я п’ять років надіялася. А інші п’ять років надіялася на чудо. Ми з Віталієм пройшли все, що лиш можна було пройти, всі варіанти, але чому так сталося, що він не може мати дітей – ніхто не казав. Йому не давали жодного шансу. Я все розумію, що свекруха любить свого сина, але я теж хочу бути мамою, я мрію про це і я можу бути мамою.
Я вважаю, що вчинила так само, як і вона, я наважилася мати свою дитину і у мене це вже ніхто не забере. Ми підібрали подібні риси, колір очей і волосся. Заплатили за це не малі гроші, Віталій мене запевнив, що хоче бути зі мною і нашою дитиною.
Ми хотіли це все тримати в таємниці від його матері і тримали. Вона навіть раділа на початках, що нарешті матиме онука.
– Не могла я вже дочекатися, Олю, добре, що так сталося.
Я знаю, що вона не могла дочекатися, бо Віталій не раз казав, що мати йому натякала знайти собі іншу жінку, бо вона хоче мати онука, якому залишить все своє майно. До свого поважного віку вона все ще не має заповіту, все на ній, вона навіть Віталію нічого не переписала.
– Я знаю ціну грошам, тому я все заповім онуку, щоб по кілька разів податок не платити, тільки ви вже постарайтеся, – казала вона нам в очі.
Я не вважаю, що онук буде їй не рідним, адже все залежить від того чи вона буде його любити чи ні. Інколи чужі люди стають ріднішими за рідних і допомагають в скрутну хвилину більше, ніж близькі родичі. Головне ж, що ми збережемо нашу сім’ю, що ми разом будемо тішитися батьківством, до якого давно готові.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
