Я вже добре бачу що повертає на те, що мама буде мені на руки. Звісно, я такого як оце нині стало не бажала ні брату, ні його жінці, але ж бачте як у світі вийшло – кожен отримав рівно те, на що залужив.
Я завжди була у батьків улюбленою донечкою. Називали мене з дитинтва не інакше як малою “принцесою” і буквально на руках носили.
Мама моя – швея, то я вже мала такі наряди, платтячка і костюмчики, що хто б міг таким у дворі похвалитись. Навіть Зінка – донька директора м’ясокомбінату і та мені заздрила, казала, що хоче бути дитиною моєї матері.
На двоє у батьків було, і скажу вам, що я була улюбленою донечкою, а брат – єдиним сином, гордістю. Батьки вміли не тільки любити, а й виховувати у строгості і розумінні того, що за кожен вчинок буде відповідальність.
Мені майбутнє було райдужним і світлим. Батьки ще з дитинства мене переконали в тому, що я буду лікарем. Мама малювала картинки того, як то добре сидіти у теплому кабінеті і яка то поважна людина – лікар.
Я й не хотіла нічого іншого, вчила хімію ночами і самотужки освоювала латину. Все що було більш менш до медецини близько, я сприймала мов рідне і те, що в житті знадобитья.
Та от вже на другому курсі я почала розуміти, що то не моє. Не лежала у мене душа до тієї професії, хоч плач. Я була чи не кращою учиницею на курсі, але покинула інститут ледь скінчивши третій курс.
Тоді я не знала чого хочу від життя, але розуміла точно – не буде з мене лікаря і крапка. От саме відтоді і пішов розлад між мною і батьками.
Бачте, брат закінчував уже виш і проходив практику у одній із кращих стоматологічних клінік у місті. А я така невдячна і не путяща – покинула навчання з пів дороги.
Той рік що я не вчилась і шукала себе був випробуванням, бо ж і мама і батько напосідали і вмовляли поновитись. Навіть домовились про все – лиш іди Аню і вчись. та я не хотіла.
А потім я познайомилась із Дмитром і якось швидко ми вирішили одружитись. Йой, що то було. Батьки мені і прали і полоскали, бо ж спочатку диплом, а потім усі ці замужі.
З Дмитром навіть бачитись не захотіли, не були знайомі а заявили що він зіпсував мені долю і що як піду за нього, то вони мені і не батьки більше.
Ні батька, ні матері на весіллі нашому так і не було. Брат прийшов, привітав, а потім з ноги на ногу і каже:
— Я був проти, сестро. Це я одразу тобі кажу, аби ти не мала на мене образи. Я ж теж денитись буду коро, то батьки свою трикімнатну квартиру продають, собі однокімнатну, а нам двушку беруть з доплатою.
Так мені і не сказали, коли квартиру продали, не зізнались і в тому, що брату придбали а мене обділили фактично. Та й хто мав казати, як вийшло на те, що тато і мама про мене забули на роки.
Лиш від родичів я й дізналась що батька не стало. Поїхала на прощання, а мама – чужим чужина. Все до братової сім’ї тулиться. а я з дітьми стою в стороні і до нас ні гу-гу.
— Чула ти ветеринар, на фермера працюєш? – лиш і сказала мені мама за той день, – Ну-ну. Ну-ну. – ото і вся балачка.
Ще минуло років із десять відтоді, що я вже й бабусею стала як довелось із братом їхати прощатись. Молодий і 60 не було, а пішов за татом і з тієї ж причини.
Ще коли ми приїхали то я була здивована тим, як виглядала моя невістка. Постаріла років на двадцять, та й колір обличчя такий, що кожен розумів – не довго і їй лишилось.
— Мене рятував, – каже братова мені, – об’їздили з ним чи не пів світу. А сам от, покинув мене.
Не було ні дітей їхніх ні онуків. Лиш на троє: я, мама і братова.
— Усі за кордоном нині, – каже мені родичка спільна, – Виїхали одразу ж, та й Наталя до них їде, тож бачимо її тут востаннє виходить.
А мамі мої нині майже вісімдесят. Ще гарно виглядає, хоч і такі випробування на її долю випали. Все вона до братової говорила, ве з нею і з нею.
— Як я тут одна без вас усіх, доню? – запитувала на обіді хлипаючи.
Те що поруч була я, що я її дитина і донька, мам ніби і не помічала. Ковзнула поглядом ніби незнайомка яка. Хіба довше придивлялась до шарфика, бо він у мене і справді гарний.
Їхала додому і все ніяк не могла умісти в голові усе наше життя. Хто б подумав, що з великої родини біля мами лиш я й лишусь. Хай не хоче вона того визнавати, але ж правда в тому, що от так воно і є.
Може хоч тоді як ми удвох і лишимось, пояснить вона мені, чим же я заслужила таку нелюбов. Невже можна от так відмовитись від доньки тільки тому, що та не пішла тобою встановленим шляхом?
І що тим мама досягла? Я чи вона стали від того принципу щасливішими?
Таміла К.
Головна картинка ілюстративна.
