fbpx

Я вже досить давно живу сама. Мене все влаштовує. Колись була заміжньою, але чоловік весь час обмежував мене у всьому, багато не дозволяв, тому я вирішила, що краще розлучитися. Ну і почала жити сама.

Насиченим та захоплюючим життям, хочу вам зізнатися. Ходила і ходжу на зустрічі із подругами, опановую малювання, подорожую різними містами.

Коли повернулася з чергової подорожі, то запросила до тебе подруг. Давненько не бачилися, вихідні саме були на носі, можна не турбуватися ні про що. Хотіла роздати їм подарунки. Дружу я з Наталкою та Лізою.

Іноді до мене приходила ще й колега Інна. Знаєте, існує певна категорія людей нав’язливих, про яких кажуть, що вони, як п’явки. Інна не потребувала запрошення. Вона сама могла напроситися, як тільки дізнавалася, що намічаються посиденьки.

Наталя та Ліза прийшли вчасно. І принесли із собою гостинці. Найчастіше Наталя приходить із запеченою курочкою, а Ліза із домашнім винцем. Така у нас склалася традиція.

Інна ж наша завжди приходила з порожніми руками. Начебто ненадовго — її вдома сім’я чекає, а цього разу Інна захопила з собою і своїх дітей.

Ігоркові 6 років, а Сашкові 4. І вони поводяться нестерпно. Беруть їжу прямо руками, гасають з нею по всьому дому. Я ледве встигала вихоплювати у них бутерброди з маслом, щоб не залишилося плям на меблях.

– Інно, приглядай за ними! — щоразу я просила її, коли бачили, як діти розносять мій дім.

У мене вдома безліч дрібних деталей, предметів, що легко б’ються, оскільки в мене самої дітей немає. Ми з подругами навіть одна одну не чули, бо діти сильно репетували. Не вдалося посидіти в невимушеній обстановці. Усі сиділи напружені.

– Інно, скажи, нащо ти взяла із собою дітей на вечірку для дорослих? — роздратовано запитала я. — Не могла їх залишити вдома?

– Так ні з ким. — спокійно каже Інна. — Вадик на роботі, а я теж хочу розслабитися.

– Слухай, так годиться! – Почала обурюватися вже й Ліза. — Ми для того й зібралися, щоб перепочити від родин. А тепер доводиться заспокоювати твоїх дітей, бо ти не звертаєш на них уваги. Це неприємно!

– Та що за ними дивитися? – Не розуміє нас Інна. — Вони вже дорослі, хай собі граються. Хіба це заважає?

– Послухай, чи ти взагалі нормальна? — каже вже Наталя.

У цей час я намагалася вивести дітей зі свого робочого кабінету. Там вони помітили мої фарби з мольбертом.

– Інно, ялинки-патички! — розлютилася я. — Ти можеш їм щось сказати?

– Міро, ти що при дітях голос підвищуєш? Та ще й такими словами! – Здивувалася Інна. — Ми собі такого ідома не дозволяємо!

– Інно, — вже спокійніше кажу я, — Бери своїх дітей і вимітайся до себе до дому. Де ніхто не голос не підвищує і дітям все можна.

– Ти нас проганяєш? — зухвало питає Інна.

– Так. Вас усіх разом! – щиро відповіла я.

– Ти така злюща, бо не маєш родини! — почала бурчати Інна. — От ти й злишся.

– А я не приховую, що люблю себе найбільше. І я не зобов’язана любити твоїх дітей. Вони мене дратують. Не приводь їх більше. І сама не приходь.

Після того, як Інна з дітьми пішла, то ми якийсь час просто сиділи в тиші, хотіли впорядкувати почуття.

Після приходу на роботу Інна вдавала, що все нормально. Розмовляла зі мною спокійно і намагалася вдавати з себе мою колежанку.

Як так можна?

Фото: Олександри К.

You cannot copy content of this page