Попереду мене йшла жінка, приземкувата і ширококоста, її міцні руки несли п’ятилітрову пляшку олії, а в іншій був пакет з продуктами. Жінка йшла швидко, бо ноша була важкою, а додому йти ще далеко.
Вона не захотіла сісти на трамвай, бо ж зекономила трохи на сирі зі сметаною, а тут ще й дорога і вже п’ятдесят гривень в кишені до наступної покупки.
Ці п’ятдесят гривень говорили їй, що вона не просто ідеальна домогосподарка – вона бездоганна домогосподарка. В її голові вже впорядковувалися меню на цілий тиждень, як сумістити поїздку на дачу і чоловікову рибалку, чи брати з собою онука… Вона йшла рівно, вся зібрана, як і її тугий пучок на голові.
Я не обганяла цю жінку, бо була її копією, просто в руках тільки два пакети і я зекономила лише на проїзді.
– Славку, візьми сумки, – попросила я чоловіка.
– Навіщо мене піднімати з дивана, – забурчав він, – не можна сумки поставити на підлогу?
– Це погана прикмета, – сказала я.
Я не вірила в погані прикмети, просто я хотіла, щоб він бодай на хвилину відчув, які ці сумки важкі і поспівчував мені, а ще краще – похвалив:
– Ніночко, що ти такі важкі сумки тягаєш? Все, на наступний раз я йду з тобою, й так на пенсії.
Але ні, я не дочекалася цих слів, замість того, Славко знову втупився в екран.
Я думала, що на пенсії відпочиватиму та вишиватиму всім сорочки, собі, чоловікові, доньці з сином і онукам. Може, й зятю з невісткою, але то таке.
А тут, як працювала заради власного живота, так і продовжую. А ще додалося, що чоловік тепер вимагає різноманітні страви, бо у нього, бачте, як не тиск, то холестерин.
– Змініть спосіб життя, – радить лікар, але ж якби за ним всюди літав диван з телевізором, то так…
– Я на пенсії! Можна вже мені нарешті відпочити? Щоб мене ніхто не чіпав?, – сердиться чоловік.
А я вже й не знаю, що у мене самої, але найбільше, я з кожним днем розумію, що це не життя, це якесь сусідство з чоловіком. Ми за день, крім «доброго ранку» та «на добраніч» можемо й слова не сказати.
Інше діло, наші куми – вони як не на прогулянку ввечері перед сном, то десь на концерт, в театр…
– Лиш гроші тратять, а те все можна й по телевізору побачити, – бурчить чоловік.
А кума мені й каже, що хай я з ними кудись виходжу, а Славко й долучиться, якщо остаточно не зрісся з диваном.
– Слухай, концерт на наступний тиждень! Іво Бобул! Молодість згадаємо! «А липи цвітуть…»
Ми завели пісню, а я поринула в ту молодість… Так було приємно з ним ввечері стояти під тими липами, відчувати ті пахощі цвіту… А тепер? Мушу вікна відкривати та провітрювати, бо ж не виходить з кімнати, а сам не здогадається.
Я й наважилася. А що? Квитки купила і поставила перед Славком:
– Ми йдемо на концерт.
– Я нікуди не піду, мені й вдома добре.
– Як хочеш, – я вирішила не реагувати, а робити своє.
Вперше за все життя, скупилася швидко в супермаркеті, приготувала вечерю і пішла одягатися. Кума мене обіцяла чекати вже на місці, тому я спішила.
– Зайдемо ще в кафе перед концертом, – каже вона, – Я пригощаю, не хвилюйся.
Тому я показалася Славкові вже майже на виході:
– Чоловіче, я йду. Концерт о сьомій, не спізнюйся!
Не знаю чи глянув на мене чи й далі в телевізор втупився.
Ну, якщо вже не зможе сам вдягтися та прийти, то вже треба щось думати інакше.
Ми посиділи в кафе та вже й на концерт поспішаємо, я головою кручу – нема. Зайшли в зал та шукаємо місця. А я йду просто до цілі – сидить мій чоловік. Я його постать пізнаю серед усіх інших.
– Де ти ходиш?,- почав звично буркотіти, – Виперла з хати, то ще й спізнюється…
Концерт пройшов просто чудово – де й роки ділися… Йшли додому попід руку… як колись…
Фото Ярослава Романюка.
