Я вже й не знаю, як із цією ситуацією впоратися. Життя і так не легке, а тут ще один постійний камінь спотикання — свекруха, Ольга Петрівна. Їй, здається, нічого не треба, окрім грошей. І завжди мало.
Не подумайте про мене лихого. Із самого початку нашого життя сімейного я намагалася з нею ладнати, але це, знаєте, наче вітер ганяти, бо та жінка думала лиш про себе єдину і неповторну.
Чоловік мій добрий, м’який такий. Маму свою любить і завжди готовий допомогти. Але свекруха то така людина що без сорому і співчуття висмоктує з нас останнє. І я просто не можу цього більше терпіти.
Одного дня ми з чоловіком збиралися у справах. Тільки рушили, дзвонить Ольга Петрівна. Чоловік взяв трубку, і я вже одразу відчула, що щось буде.
— Привіт, мамо, — сказав він. — Що сталося?
Я тільки краєм вуха слухала, але одразу стало зрозуміло, що «сталося» те ж, що завжди.
— Синочку, у мене грошей зовсім нема! У гаманці двісті гривень, а до кінця місяця ще жити й жити. Може, ти щось перешлеш?
Я зціпила зуби. Ну скільки можна? Вона тільки два тижні тому отримала пенсію!
— Мам, потерпи до понеділка, — сказав чоловік, уже наперед вибачаючись. — У нас аванс, щось тобі надішлю.
Я аж підскочила. Просто не витримала.
— Ніяких грошей, — вихопила телефон із його рук. — Ні в понеділок, ні в інший день! У нас самих ледь вистачає на їжу, дитина без зимового взуття ходить, а вам все мало! Може, час уже навчитися жити за своїми можливостями?
Свекруха засопіла в слухавку:
— А ти хто така, щоб мені це казати? Я з сином розмовляю, а не з тобою!
— А я та, хто витягує вашу родину з боргів, — не стрималася я. — Хтось же має це сказати.
Чоловік забрав телефон, вимкнув дзвінок і повернувся до мене:
— Ну навіщо ти так? Це моя мама.
— І це що це міняє? — відповіла я. — Твоя мама отримує ту ж пенсію, що й моя. Але моя живе нормально, без боргів, ще й нам примудряється допомагати. А твоя — постійно у мінусі. Як так?
Свекруха от так жила собі завжди: витрачала, не думаючи, що буде завтра. Раніше у неї була хороша робота, зарплата дозволяла їй купувати дорогі креми, одяг, ходити по салонах.
Але тепер усе це вже не вкладається в бюджет. Проте вона відмовляти собі в чомусь просто не хоче.
— Згадай вересень, — сказала я чоловікові. — Ми заплатили за її квартиру тринадцять тисяч! А якби я не побачила те оголошення про боржників у під’їзді? Борг би й далі ріс, а хто б це все покрив? Ми.
— Ну вона ж моя мама, — повторює чоловік свою мантру.
— А ми твоя родина, — себе вже не впізнаю я. — У нас є дитина. І ми повинні думати про неї, а не про те, як утримувати твою маму і її витрати.
Але, як ви розумієте, такі розмови ні до чого не ведуть. Наступного разу, коли ми пішли до Ольги Петрівни, вона прямо на порозі влаштувала сцено
— Ти ще й сюди прийшла? Сорому геть не маєш? Мені з сином треба поговорити наодинці. Що ти за ним ходиш?
Розмови не вийшло, ми з порогу розвернулись і пішли додому, хоч свекруха і намагалась впросити сина залишитись “на кілька слів”.
Наступного дня я побачила як мій чоловік переказує гроші через телефон.
— Ти що, знову їй надсилаєш? — спитала я, навіть не намагаючись приховати роздратування.
— Вона просила небагато, — знітився він.
— Розумієш, що це ніколи не закінчиться? Давай так, мамі твоїй і таку ж суму моїй. Як ні то вже нікому. Чого я мушу обділяти свою і утримувати твою маму?
— А гроші де узяти? – щиро здивувався чоловік, – Ми стільки не заробляємо. Та й кредит ще. Жінко, твої жарти геть недоречні.
Але намарне чоловік думав, що я жартую. Бо я сіла поруч нього і точно ті ж п’ятсот гривень, що він своїй мамі надіслав, я перекинула своїй.
За два місяці такої моєї позиції, нам уже й у магазин не було за що сходити. Чоловік був завжди незадоволеним, ображеним, але гроші мамі став надсилати рідше.
Зрештою, вони зі свекрухою вирішили питання по своєму: трикімнатну квартиру Ольги Петрівни було продано, а їй придбали однокімнатну. Різницю поклали на депозит, тож тепер у свекрухи був щомісячний плюс,але не за наш рахунок.
Мама повернула мені усі гроші що я їй скидала і сума мене саму здивувала. Придбала їй путівку у санаторій до свят. Зі свекрухою не спілкуємось, з чоловіком відносини ніби нормалізувались, але бачу – ображений.
От тільки я не розумію, з якого б то дива на мене ображатись? Я дбала про свою сім’ю, про нас. Мусила мовчки сидіти, чи як?
Головна картинка ілюстративна.
