Я з самого початку була проти того аби мій син одружувався на дівчині, яка молодша за нього на п’ятнадцять років.
– Владику, краса мине, а характер залишиться. Що вона собою являє? Про що ти з нею говориш? Ти подумай, що й ти з роками не будеш молодіти, а ти знаєш, як жінці хочеться уваги. І що тоді буде? Вона тоді поділить майно, яке ти все життя заробляв!
Знаєте, я як у воду дивилася! Владику сорок років і пора вже думати про дітей, але його Аллочка не хоче!
– Владику, я ще встигну! Скільки мені тих років! Я хочу для себе пожити!
А я хіба йому не казала?
– От бачиш? Тобі вже дітей треба, а їй і близько! А ти мене не хотів слухати!
Але син на боці дружини, бо він здоровий, вона здорова і вже якось діти будуть… Коли будуть, коли треба буде вже сивину зафарбовувати? Скільки там його віку?
Ой, я лиш переживаю з того шлюбу!
А останнім часом почав мій син ходити сумним. Я його розпитую, я його стравами приманюю, але мовчить…
А якось не витримав.
– Мамо, вона з кимось домовляється, бо я бачу, як я кудись їду, то вона одразу телефон в руки і комусь пише. Тільки не говори «я тобі казала!».
Я довго мовчала… лиш вони кілька років одружені і щоб вже отак все пішло…
– А ти, – кажу йому, – встанови камери. Одразу побачиш, що вдома відбувається.
– Ні, це низько!, – каже син, – Я довіряю дружині!
– Довіряй, але перевіряй!
Син пішов, а я все думала про те, як це молоді не чують, що їм кажуть батьки. Та ж хіба я хотіла для нього гірше? Я завжди з дорогою душею до своєї дитини! Хочу йому щастя і всього найкращого!
Ну, яка з Ані гарна дружина? Вона сама вимагає уваги від Владика, щоб він її леліяв і оберігав. А, коли з ним щось станеться – вона буде оберігати?
І ось минув час, син до мене не приходив довго, а потім поїхав на тиждень у відрядження за кордон.
Я вже й сама хотіла трохи допомогти дитині та поспостерігати за невісткою. Я собі прогулювалася біля дому їхнього та дивлюся чи ніхто з під’їзду не виходить. Дивилася, що вікна світяться, тобто, Алла вдома. Невже до неї хтось ходить?
Мені здається, я під тими вікнами й застудилася…
Вже й саму думки турбують – чого ти, жінко, в свої шістдесят п’ять та не сидиш дома? Та навіть, якби ти вхопила Аллу за руку, то вони можуть і помиритися, а ти будеш винна!
Пішла я додому з нежиттю і промерзлими ногами…
Син вернувся, а я й кажу йому, хай зайде, бо я себе недуже чую.
Син прийшов, світиться від щастя.
– Ну, що ви тут, – каже мені.
– Що, що… Через твою Аллу я отут лежу! Та через її вірність!
– Мамо! Не переживайте більше! Вона нікуди не ходить і до неї ніхто не приходить!
– Ти звідки знаєш, – питаю я.
– Ну… Я таки встановив камери… Мамо, не смійтеся!
Отож, син встановив камери і почав дивитися, чим же там його дружина займається та до кого вона так видзвонює. Вдень вона ходила на роботу, а ввечері брала телефон в руки і з кимось зідзвонювалася, а потім вдягала піжаму і до самісінької пізньої ночі грала в віртуальні ігри!!!
– Мамо, вона там в ігри грає, там якісь клани чи щось таке… все у нас добре. Не переживайте!
А я от не знаю, чи це добра новина! Як це грати в якісь ігри, де ти там сидиш годинами, де ти вся думками, а твій чоловік де тоді? Як це мати час на віртуальний світ, а вдома що тоді буде?
Фото Ярослава Романюка.
