— Ти справді думала, що я затримався на нараді? — він стояв у дверях, похитуючись, і в повітрі миттєво розлився важкий аромат вжитого, змішаний із чимось солодким, жіночим, чужим.
— Я бачила повідомлення, Марку. Від тієї, яку ти називаєш «ластівкою». Хто вона?
Він лише криво усміхнувся, і в його погляді не було ні краплі каяття.
— Це не твоя турбота. Твоє завдання — накривати на стіл і посміхатися гостям. А тепер досить. Свято закінчилося для всіх. Геть з мого дому! — він махнув рукою в бік моїх друзів, що застигли у вітальні.
Я відчула, як холоне все всередині. Це був мій день. Мій особливий день, який перетворився на крах усього, у що я вірила.
Ранок мого тридцятиріччя почався напрочуд тихо. Сонце м’яко пробивалося крізь фіранки, малюючи візерунки на стінах нашої затишної спальні. Я дозволила собі ще трохи поніжитися в ліжку — зрештою, тридцять років буває лише раз.
Мені здалося, що Марк пішов дуже обережно, намагаючись не потурбувати мій сон. «Який же він у мене уважний», — промайнуло в голові. Я уявляла, як він зараз обирає для мене найкращий букет, можливо, готує якийсь неймовірний сюрприз.
У тридцять років жінка часто підбиває підсумки. У мене була стабільна робота, затишна оселя і, як мені здавалося, надійне плече поруч. Я піднялася, зробила собі каву й набрала номер Олени — моєї найдавнішої подруги.
— Альоно, ти пам’ятаєш про наш план? — запитала я, посміхаючись своєму відображенню в дзеркалі.
— Я вже на низькому старті! — відгукнулася вона. — Готуйся, сьогодні ми зробимо цей вечір легендарним. Буду в тебе пообіді, допоможу з декораціями та закусками.
Ми домовилися зустрітися за кілька годин. Я почала неквапливо готуватися: легкий макіяж, улюблена сукня смарагдового кольору. Весь ранок я чекала дзвінка від чоловіка.
Хотілося почути його голос, теплі слова, але телефон мовчав. «Напевно, зашивається на роботі, щоб вчасно втекти на святкування», — заспокоювала я себе.
Олена приїхала з оберемком повітряних кульок та гарним настроєм. Ми разом чаклували на кухні: нарізали екзотичні фрукти, запікали качку з апельсинами, розставляли вишукані прибори. Квартира перетворилася на справжню святкову залу — мерехтливі гірлянди, квіти, тиха музика.
Сьома вечора. Гості вже почали збиратися. Мої батьки, брат Андрій зі своєю дівчиною, колеги. Всі вітали, дарували пакунки, але моє серце було не на місці. Марка все ще не було. Його телефон не відповідав — довгі гудки й тиша.
— Може, щось трапилося на дорозі? — прошепотіла я Олені, коли ми на мить залишилися самі в коридорі.
— Не хвилюйся, зараз знайдемо його, — впевнено сказала вона і пішла до ванної, де якраз залишила свою сумку.
За хвилину вона вийшла з блідим обличчям, тримаючи в руках апарат Марка.
— Олю, дивись… Він забув його вдома на поличці під дзеркалом. Весь цей час він був тут.
Я взяла телефон. На екрані блимало сповіщення про пропущений виклик від контакту «Дружина». Моє серце пропустило такт. Але нижче був ще один запис. Кілька секунд тому прийшло повідомлення від когось, підписаного як «Ластівка».
Я не хотіла цього робити. Чесно. Але пальці самі розблокували екран. Те, що я побачила, не вкладалося в голові. Історія листування була довгою. «Дякую за ніч», «Сумую за твоїми обіймами», «Коли ти нарешті позбудешся своєї старої шкапи?».
«Старою шкапою» напевне була я.
Сльози застелили очі. Я відчула, як реальність розсипається на дрібні шматочки. Олена швидко повела мене до спальні, закрила двері й почала витирати мої щоки серветкою.
— Тихо, люба, тільки не зараз. Гості чекають. Тобі треба вистояти. Ми розберемося з цим пізніше, обіцяю. Ти сильна, ти неймовірна. Не дай йому зіпсувати твій день.
Я глибоко вдихнула, наче перед стрибком у холодну воду. Олена підправила мені очі, і ми вийшли до зали. Я сміялася, приймала тости, дякувала за подарунки, але всередині була порожнеча. Я спостерігала за гостями, які насолоджувалися вечором, і чекала. Чекала на фінал цієї вистави.
Близько одинадцятої вечора двері відчинилися. Марк увійшов у квартиру впевненою, але трохи нетвердою ходою. Жодних квітів. Жодного подарунка. Тільки запах чужого життя, який він приніс із собою.
— О, бачу, вечірка в розпалі! — вигукнув він, ігноруючи мій застиглий погляд.
Я підійшла до нього впритул.
— Де ти був, Марку? І хто така «ластівка»?
Його обличчя вмить змінилося. Замість виправдань я побачила зневагу. Він відсторонив мене від себе.
— Не лізь не в свої справи! Я втомився від твого контролю.
Він обернувся до моїх друзів, які збентежено замовкли.
— А ви чого витріщилися? Свято закінчилося! Розбирайте речі й вимітайтеся звідси. Всі!
У кімнаті запала тиша. Але вона тривала недовго. Мій брат Андрій, який завжди був спокійним і розсудливим, повільно підвівся з-за столу. Він підійшов до Марка, і я побачила, як напружилися його плечі. Поруч став його кращий друг Сергій.
— Тобі краще піти самому, — тихо, але дуже чітко сказав Андрій.
— Це мій дім! Ви не маєте права! — почав було Марк, але не встиг закінчити.
Брат і Сергій підхопили його під руки. Вони не робили нічого забороненого, просто дуже наполегливо “допомогли” йому знайти шлях до виходу. За мить я почула звук кроків на сходах під’їзду. Двері зачинилися.
Гості почали розходитися. Вони підходили, обіймали мене, знаходячи теплі слова підтримки. Олена та Андрій залишилися допомагати мені з прибиранням. Ми сиділи на кухні, пили чай, і я відчувала дивне полегшення. Так, це був болючий вечір, але він став очищенням.
За годину в двері знову постукали. Це був Марк. Мабуть, він сподівався, що гості пішли і він зможе повернути свій авторитет. Але коли двері відчинив Андрій, ентузіазму в колишнього чоловіка значно поменшало.
Він щось пробурмотів і швидко зник у темряві коридору, вирішивши не випробовувати долю ще раз.
Через три дні він прийшов із Ластівкою.Красива дівчина років 25. Вони збирали речі Марка і все хотіли прихопити щось іще:
– Гарні штори. – Чула я голос Ластівки. – забирай якщо ти купував, коштують не дешево, нам потрібні будуть.
Або:
– Килим у вітальні хто придбав? Дорогий. Заберем у нашу вітальню.
Я б напевне усе віддала аби їх не бачити, але Андрій і Олена стояли стіною. Єдине, що із квартири забрав колишній – Стару розкладачку із якою прийшов до мене жити і ящик з інструментами, але порожній, бо вміст купувала я на власні гроші. Він же от так до мене і прийшов із розкладачкою і порожнім ящиком. Так і вийшов.
Розлучення пройшло напрочуд швидко. Юрист, якого порадив Андрій, зробив усе філігранно. Я не хотіла нічого, що нагадувало б мені про Марка, окрім своєї свободи.
Минув рік. Мій тридцять перший день народження був зовсім іншим. Ми святкували його невеликою компанією. І знаєте, що найцікавіше? Цей вечір став знаковим не лише для мене.
Андрій, мій брат, того вечора зробив пропозицію Олені. Тій самій Олені, яка тримала мене за руку в найважчий момент мого ювілею.
Дивлячись на них, я зрозуміла головну річ: іноді життя має зруйнувати щось старе й гниле, щоб на цьому місці виросло щось справжнє й прекрасне. Я стала вільною, я стала сильнішою, і я точно знаю, що моє щастя більше ніхто не зможе.
Головна картинка ілюстративна.
