Я вже нікого й не кличу на Святвечір, як здогадаються добре, а не здогадаються – друге добре. Просто надіятися, що ці кроки по сходовій в моїй п’ятиповерхівці, то до мене набагато краще. ніж точно знати, що нікого не буде.

Того разу я була сама не своя, дуже вже хотіла аби діти прийшли, приготувала для Жанни вареники і кисіль з чорними ягодами, а для Миколи голубці з грибами. У мене не дванадцять страв, бо хто те все може з’їсти, а щоб потім викинути, то для чого.

Але вже й шоста, і сьома, а нікого нема. Та їх вже який рік нема, вже хочуть самі у себе вечерю робити, не хочуть нікуди йти, бо важко після ситної вечері виходити з теплої хати і пертися пів міста аби посидіти в мене годину. Приблизно так сказав мені син і відтоді я перестала запрошувати, просто надіялася, що вони здогадаються самі, як я їх чекаю.

Свічка миготіла, я вже й світло виключила і стала пригадувати, що спочатку на ці свята не так відпочивала, як працювала, бо все ж треба було своїми руками зробити, а не готове купити, як тепер.

Потім їхали ми до матері моєї чи до чоловіка, щоб зустріти родиною великою. А з роками родина все меншає і меншає.

Не стало мого чоловіка, діти стали дорослі і мають своїх дітей, їм ніколи. А я сама.

Вирішила позбирати зі столу, вже й так зрозуміло, що не прийдуть.

Аж тут у двері подзвонили. Хм, сусідів я не чекаю, хто ж це може бути.

– Ба, смачної куті, – щебетав старший онук, – ми змерзли, якщо чесно на вулиці. Знайомся, це Іванка.

– Дуже приємно, я вам швиденько тепленького чогось дам, як добре, що ви прийшли.

Я знову все на стіл, підігріте та паруюче, діти наминають, бо находилися по вулиці, зиркають один на одного і сміються. Яка ж молодість прекрасна.

– Ба, можна ми в тебе жити будемо?

– Що?

– Ми одружитися хочемо, а жити нема де, ну є, але треба грошей. А ми не маємо. Що скажеш?

– Я тільки рада буду, – відказала я, – я тебе всього, Іванко, навчу, ти не подумай, таких рецептів в тому інтернеті нема, а я все на практиці перевірила і знаю.

Вони чомусь сміються, наче я що смішне сказала.

Стала я збирати зі столу, онук почав помагати, а далі мені щось світ закрутився.

– Ба, ти чого?, – тільки й почула голос онука.

Отямилася вже в палаті, сказали, що перехвилювалася і мені потрібне відпочинок. В палату почали заходити мої діти.

– Що ж я вас так перехвилювала, пробачте, дітки, ви так далеко їхали серед ночі.

– Ма, ну ти чого? Де ж ми знали, що з тобою? Ти чому не кажеш за свої тиски?

– Ми ж не читаємо думки, ма, треба говорити про все.

– Добре, що ви зібралися всі, хоч я й не думала, що все буде отак, діточки, вже мені вибачайте. Їдьте додому, а я тут побуду, все буде добре.

Вони ще побули трохи і поїхали, а я рада, що вони є у мене, що відгукнулися, що не забули. Так приємно, коли тебе пам’ятають просто так, щоб не нагадувати по сто разів про себе, а від щирого серця, як я згадую свою маму чи свою бабусю, мені здається, що вони у мене були завжди і завжди будуть в моєму серці. Мені б дуже хотілося аби й я була в чиїхось думках, а би казали «а бабуся так робила» чи «а бабуся так казала».

Вони ще молоді і не розуміють, як важливо набутися біля когось, хай говорити небилиці, хай забувати дати чи імена, але бачити, що тебе чують, бачать, обіймають.

Згадайте рідних, хоч вони і мовчать про те, що дуже хочуть вас бачити.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page