Того разу я була сама не своя, дуже вже хотіла аби діти прийшли, приготувала для Жанни вареники і кисіль з чорними ягодами, а для Миколи голубці з грибами. У мене не дванадцять страв, бо хто те все може з’їсти, а щоб потім викинути, то для чого.
Але вже й шоста, і сьома, а нікого нема. Та їх вже який рік нема, вже хочуть самі у себе вечерю робити, не хочуть нікуди йти, бо важко після ситної вечері виходити з теплої хати і пертися пів міста аби посидіти в мене годину. Приблизно так сказав мені син і відтоді я перестала запрошувати, просто надіялася, що вони здогадаються самі, як я їх чекаю.
Свічка миготіла, я вже й світло виключила і стала пригадувати, що спочатку на ці свята не так відпочивала, як працювала, бо все ж треба було своїми руками зробити, а не готове купити, як тепер.
Потім їхали ми до матері моєї чи до чоловіка, щоб зустріти родиною великою. А з роками родина все меншає і меншає.
Не стало мого чоловіка, діти стали дорослі і мають своїх дітей, їм ніколи. А я сама.
Вирішила позбирати зі столу, вже й так зрозуміло, що не прийдуть.
Аж тут у двері подзвонили. Хм, сусідів я не чекаю, хто ж це може бути.
– Ба, смачної куті, – щебетав старший онук, – ми змерзли, якщо чесно на вулиці. Знайомся, це Іванка.
– Дуже приємно, я вам швиденько тепленького чогось дам, як добре, що ви прийшли.
Я знову все на стіл, підігріте та паруюче, діти наминають, бо находилися по вулиці, зиркають один на одного і сміються. Яка ж молодість прекрасна.
– Ба, можна ми в тебе жити будемо?
– Що?
– Ми одружитися хочемо, а жити нема де, ну є, але треба грошей. А ми не маємо. Що скажеш?
– Я тільки рада буду, – відказала я, – я тебе всього, Іванко, навчу, ти не подумай, таких рецептів в тому інтернеті нема, а я все на практиці перевірила і знаю.
Вони чомусь сміються, наче я що смішне сказала.
Стала я збирати зі столу, онук почав помагати, а далі мені щось світ закрутився.
– Ба, ти чого?, – тільки й почула голос онука.
Отямилася вже в палаті, сказали, що перехвилювалася і мені потрібне відпочинок. В палату почали заходити мої діти.
– Що ж я вас так перехвилювала, пробачте, дітки, ви так далеко їхали серед ночі.
– Ма, ну ти чого? Де ж ми знали, що з тобою? Ти чому не кажеш за свої тиски?
– Ми ж не читаємо думки, ма, треба говорити про все.
– Добре, що ви зібралися всі, хоч я й не думала, що все буде отак, діточки, вже мені вибачайте. Їдьте додому, а я тут побуду, все буде добре.
Вони ще побули трохи і поїхали, а я рада, що вони є у мене, що відгукнулися, що не забули. Так приємно, коли тебе пам’ятають просто так, щоб не нагадувати по сто разів про себе, а від щирого серця, як я згадую свою маму чи свою бабусю, мені здається, що вони у мене були завжди і завжди будуть в моєму серці. Мені б дуже хотілося аби й я була в чиїхось думках, а би казали «а бабуся так робила» чи «а бабуся так казала».
Вони ще молоді і не розуміють, як важливо набутися біля когось, хай говорити небилиці, хай забувати дати чи імена, але бачити, що тебе чують, бачать, обіймають.
Згадайте рідних, хоч вони і мовчать про те, що дуже хочуть вас бачити.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
