fbpx

Я вже почала Богу молитися аби мене забрав до себе аби не бути дитині тягарем. Адже роки йдуть, бути одному, то інколи як звикнеш, то вже й не хочеш з кимось жити

Я не ростила зі свого Любомира «маминого синочка», навпаки, хотіла аби він колись став опорою мені і своїй майбутній дружині, але доля розпорядилася по-іншому.

Я була така щаслива, коли вийшла заміж за Сергія, адже інженер, нам одразу дали трикімнатну квартиру, ми жили, як у бога за пазухою, бо чоловік добре заробляв, завжди були якісь зв’язки та знайомства.

Але з великими благами приходить і велика спокуса. Отак і Сергій – почав пізно додому приходити та в часті відрядження їздити.

Я ж тоді до його матері поїхала і кажу – робіть щось, бо ж куди я з дитиною дінуся.

– А ти перетерпи, то він у тата такий вдався, теж колись погулював, а тепер вгомонився… Ти потерпи…

Я терпіла, поки могла, але потім уявила, що до мене йде так само дружина Любчика, а я їй кажу – ти терпи, бо он баба терпіла і мені веліла, та й ти терпи.

Квартиру ми розміняли і почали жити вдвох з Любчиком. Я працювала, він в садок, далі школа, завжди разом ми були – разом в садок, разом з садка, щось розповідаємо один одному… Ох і часи були…

Далі син почав теж вчитися на інженера і я була рада, що хоч розумом пішов в батька, бо характером в мене – наполегливий і справедливий.

Я вже й потай мрію, що невістку приведе додому, вже думаю, як відкласти аби й на плаття гарне назбирати, вже й список складаю з гостей…

Але не веде він ніяку дівчинку знайомитися… ну от чого так – від батька хоч відбирай тієї напористості…

Далі він вже пішов на роботу. Думаю, звідти приведе співробітницю, але роки йшли, але нікого на порозі з тортом не було…

І тут сталася та автопригода, я побачила, що авто їде і встигла ще Любчика відштовхнути… Йому, слава Богу, нічого, а я вже прикута до ліжка.

Отак, хлопцеві вже двадцять сім, а він має за мамою доглядати – кому таке щастя треба?

Любчик затримувався інколи вечорами, але він знав, що у мене теж режим і доглядальниця у нас тільки вдень на кілька годин, бо ми ж не якісь багачі. Тому я знала, що син буде вдома вчасно.

І я так зрозуміла, що у нього хтось був, але цю жінку не влаштовувало те, що він отакий – все до мами поривається. Не знаю чи син комусь розказував за мене, він не дуже говіркий.

Я вже почала Богу молитися аби мене забрав до себе аби не бути дитині тягарем. Адже роки йдуть, бути одному, то інколи як звикнеш, то вже й не хочеш з кимось жити.

Аж тут серед дня суботи дзвінок в двері, Петрівна пішла відчинити, як на порозі дівчина, мовляв, треба негайно переробити якісь документи, а Любомира вдома й нема.

Петрівна до мене її й привела. Та на мене такими великими очима дивиться і переказує:

– Треба, щоб Любомир Сергійович переробили тут креслення, бо змінилися деякі дані…

– Добре, я перекажу синові, ви поставте папери, а я передам.

Дівчина ще потупцювала і пішла.

Далі пройшло скількись часу і приходить мій Любомир з тією відвідувачкою і каже:

– Мамо, то Анна, ми з нею зустрічалися, але вона вирішила, що я їй не підходжу, а потім передумала, – каже і щасливо усміхається.

– Ой, скажеш таке, то ти ні так ні сяк, не говорив мені правди. Я ж не знала, чого ти так до мами бігаєш. Міг і зразу сказати!

Отак. придумають отаке назвисько для люблячого сина, що дитина й не знає, як пояснити, що не завжди турбота про матір – це щось таке дивне. Не переживайте, маму любить чоловік і вас буде любити!

А тепер у мене й онуки є і сенс в житті з’явився, я тепер молюся Богові аби мені дав ще хоч трішечки прожити!

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page