– Гріхом землю лишати без плоду. Гріхом!, – каже вона і навіть ображена на нас досі, що ми не пораємо дві грядки біля Крамарів.
– Скільки за тих грядок було клопоту, що виорати треба було найперше, щоб по їх не їхати, а скільки на межі ще бабуся моя з Крамарихою плескалися, а ви тепер робити не хочете.
Це справді так, я сама пригадую, як моя бабуся на межі чи не до міліметра вимірювали, де своє, а де їх. Не можна було навіть в борозну їхню ступити, щоб пройти до своїх грядок, бо вже казали, що ми там чи диньку зірвали, чи огірок…
Завжди був клопіт посадити, обробити і зібрати, бо Крамарі за своє були не просто горою, вони мали багато дітей, шестеро, і город їх в ті роки годував.
Тому й дивно мені те, що зараз відбувається з їхньою родиною і їхнім великим полем. Яке зараз теж ніхто не порає. Воно заростає і вони дають пастися там козам баби Тамари, а та їм дає навесні козеня і молока може козиного дати, коли ті прийдуть просити, бо що там в тієї кози молока.
Отож, в Крамарів було три доньки і три сина, старий Петро Крамар пильнував свій город з жінкою так, як не вміла ні одна газдиня на вулиці. На його грядка не було й стеблинки і те саме було й в борознах – все діти мали виполоти до чистоти.
Коли моя мама бачила ті борозни, то аж зітхала:
– Де то стільки сили брати аби ще й борозни полоти?
І ось діти виросли та розбіглися по світу. Лишилася наймолодша донька Іванка господарювати, привела в дім зятя та двох діток. Тримали вони корову, свиню, все як годиться, старий Крамар ще мав силу біля всього поратися, а діти приїжджали завжди допомогти посадити чи обробити.
І ось так приїжджали сини і почали залишатися.
Першим приїхав наче на підмогу Михайло, все попорав, а далі й лишився. Крамарі були такі, що на плітки не ходили і самі не пускали. То вже з часом стало зрозуміло, що жінка його поставила перед вибором: або родина, або біленька. Той вибрав останню.
Далі вернувся з заробіток ще Микола, який отак біля брата й причастився та вже йому нічого не було треба – ні дружини, ні господарки, лиш би повеселитися.
А тертім у їхній чудовій компанії став зять, чоловік Іванки. І з цією трійцею не могли раду дати ні батько, ні мати, ні сестра.
Вигнати їх мати не дозволяла, бо ж діти її, а робити вони не хотіли.
Далі не стало старших господарів і вже стримку трійця не мала.
Іванка вже дітей відряджає в світ аби вони там щось заробили та виорює дві грядочки аби мати хоч їх засадити картоплею. Хлопці її ходять по людях і так працюють, кому покосити, кому викопати, а вона вже й звикла.
– А що я можу зробити, – каже, – мама казала, що тут і їхня частка, то куди я їх діну?
Те саме й зі своїм чоловіком робить, тримає, той їздить час від часу на роботу, тому вона рада й тому. Живе отак на позиченому, набере «на зошит», а потім діти й віддають за матір. Роботи в селі для неї нема, а вона каже, що вже й робити не може, бо всі сили у неї забирає у неї ось таке життя.
Отак одне покоління планує, складає, найменшого кусня землі мало, а нащадки все готові роздати за чарку. І, напевно, вже нічого й не зміниш в історії цієї родини, хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
