І чим більше я працюю по весіллях, тим більше в тому переконуюся. Бо як тільки те весілля починається, то такі вже слова, такі вірші з боку родини що молодого, що молодої, а бачили б ви, як вони гризуться, хто що має зі столу забирати, коли все закінчується…
І от сьогодні, знову весілля і молода кидає букет. Я в той момент прибирала біля столу, де були діти, бо ж як не розіллють щось, то розіб’ють.
Зрозуміло, що зловив не той, кому кидали і подружка молодої зі сльозами вибігла геть, думала, що кавалер за нею побіжить та запропонує руку і серце. Але той побіг до бару зняти стрес, бо ж пронесло і Богу дякувати.
А мені, знаєте, дуже шкода тих квітів, бо їх використають лиш раз на тому святі і все, вже вони зів’яли і треба викидати, нікому вони вже серце не радують. То я собі беру такі троянди і пробую прижити, у мене вже так три прижилися і цвітуть під вікнами і мені здається, що я їх врятувала і на душі мені тепліє.
А радіти я не маю чому – живу сама, до пенсії рік, а вже треба думати, як далі буде, бо попри мій стаж, але пенсія коби була чотири тисячі. З чоловіком жити не могла і ми розійшлися ще молодими, а більше якось не було у мене кавалерів та й якось було не до того. Ростила доньку сама, вкладала душу, а тепер у неї своє життя і я буду потрібна, хіба, в ролі няньки для дітей.
А поки у мене є ці троянди, які треба рятувати від людського марнославства.
А сьогодні трапилося ще й дивне – букет нареченої так і лишився стояти на підвіконнику, весь пошарпаний та розлізлий, видно, жінки добре його потягали в бажанні вийти заміж. А я й зраділа – візьму собі, там всі квіти однорічні, але вони ж гарні. Всю дорогу ними милувалася і думала, як це так викинути таку красу і навіть не згадати про неї?
Мене це дуже дивує. Отак би ту наречену спитав – а де той букет, що ти його стільки часу вибирала? А їй і байдуже, бо ж вона тепер вже має бути щаслива і без того букету і того весілля.
А я щаслива, що у мене ці квіти ще тиждень стоятимуть в воді, там цукру підсипала, кінчики пообрізувала…
І отак я йду на ранок з букетом, як мій однокласник мене побачив, а він з самого ранку на роботу та каже:
– То ти заміж вискочиш, раз букет спіймала.
– Так, за тебе, – кажу йому.
– Та я не проти, – відповідає він і так пильно на мене подивився, що я аж здивувалася, – Ти ж ще в школі була мені за першу любов.
– Слава Богу, Василю, що тебе ніхто не чує, бо би засміяли! П’ятдесят років пройшло, а тобі любов згадалася!
Я швидким кроком від нього, але ж слова з голови не викинеш, не втечеш. Справді, і він мені подобався, але ж що я тоді знала про любов? Сердечко навпроти імені намалювала і вже тішуся. А ж потім розумієш, що любов, то про вчинок, а не про малюнок і слово.
Аж якось стукає в двері Василь, в руках вазон з якимись дивними квітами.
– То я в інтернеті замовив, кажуть, що то рідкісні півонії, чорні. Ти ж квіти завжди любила.
Я остовпіла… Це перший чоловік, який зрозумів, що я люблю живі квіти… Тому дала йому шанс і не пожаліла!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
