fbpx
Перейти до вмісту

Я вже звиклася з тією думкою, що як нема великих бажань, то й нема великих розчарувань. Нікого не любиш, значить, ніхто тебе й не підведе, не втече до молодої і гарної, а не такої коренастої, як я. Але одного разу таки мені підбив нечистий аби я себе зареєструвала в соціальній мережі і фотографію свою через фільтри прикрасила, там талію звузила, про будинок і машину наплела

Ну, як наплела, попросила Світлану сфотографувати себе біля її дому, далі за рулем її ж машини… І ще написала, що з міста.

А що люблю? Та я й сама не знаю, всього потроху – щоб ранок починався з доброго слова, щоб шарлотка вдалася і взуття не розклеїлося по дорозі на роботу.

Щоб обійняли тебе, зарилися носом в шию і дихали так, а ти реготала.

Так, хочу чогось нереального в свої п’ятдесят.

Я не була ні разу заміжня. Подруга моя, яка з тої приказки про ні з заду, ні з переду, вже має четверту дитину від четвертого чоловіка. але всіх їх записала на першого, бо той захотів раптом стати багатодітним батьком.

– Знаю я його, – хитро усміхалася Світлана, – За таке по шість тисяч доларів беруть, тому хай платить, все життя мені зіпсував, то хоч так відіграюся.

От в людини і драма і стимул для життя. А я що? В амбулаторії пів дня відсиджу, вислухаю бабу Ганю про її тиск і діда, подивлюся в телефоні якогось рецепта, прочитаю про якогось принца, який вибрав жінку за її розум, а не красу, та й йду додому.

Мама у мене вже й не говорить, щоб я заміж вийшла, бо ж що вже про очевидне – пізно.

Отак ми вдвох і живемо, тихо і спокійно.

Жили до того часу, поки на мою сторінку не натрапив Толик і почав мені писати. І тепер я не йду з роботи, а лечу додому, щоб в затишку дому насолодитися спілкуванням з ним.

Толик водій автобуса на міському рейсі, тому теж не має часу на якісь інтереси і мрії, головне, щоб автобус не зламався і пасажири були. Йому п’ятдесят п’ять і він мріє про пенсію і про озеро, де можна буде рибалити цілорічно.

– А ми біля Дністра живемо, – пишу я йому, – тут риба наче картопля, вже всім остогидла.

Кожного ранку він присилав мені горнятко кави, а я мріяла, як він робить його мені зранку чи я йому.

Гарний чоловік він, хоч і фотографія його не така гарна.

А що мені – помріяти можна, я ж нічого нікому не роблю поганого.

А потім я зустріла його на вулиці і мало не впала.

Він писав, що хоче зробити мені сюрприз, де ж я знала, що коли пишеш «будеш у нашому смт, то заходь», то людина бере і заходить!

– Пані, ви не підкажете, де тут Шевченка сімнадцять?, – каже мені і дивиться на мене таким спокійним поглядом.

Це ж Світлани хата! Це ж я там фотографувалася. Видно було видно назву вулиці.

Показала напрямок, а сама бігом додому. Сховатися.

А що я очікувала? Що він як той принц вибере розум, а не красу? Та й звідки той розум, як я он сиджу під ковдрою і вікна по зашторювала?

Лиш би Світлана не підвела! Але та підвела…

– Подруго! А що це ти мені п’ятого чоловіка хочеш підсунути, – стукає вона мені в вікна, – Я знаю, що ти дома, відчиняй!

Як я відчиню, коли я не струнка і вже все лице запухло від сліз? А потім думаю – краще зробити і жаліти, ніж не зробити і все життя думати, як ьи то було.

Вийшла, яка є.

– Ніно?, – очі у нього були, як тарелі.

– Я… І я тут живу і отак виглядаю. Але Дністер он з мого городу видно.

– Що ж ти чоловіка та не пригостиш, – взяла все в руки Світлана, – Він з дороги і голодний!

Я заметушилася і якось відволіклася. В мене завжди є що поїсти.

Не знаю, Толик взяв вудку і пішов до річки. Каже, що залишиться на вихідні. Порибалить.

Що мені на це думати? Принц вибрав розум?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

Позначки:

You cannot copy content of this page