fbpx
Історії з життя
Я взяла його телефон, розблокувала, і побачила вайбер переписку “кохана моя, як ти моє щастя? я так скучаю …”

Добрий день всім. У мене історія, напевно, не дуже відрізняється від інших, але для мене вона стала жирною крапкою і переломним моментом.

Почалося це давно. Але дізналася я про все 6 грудня 2018 року. Як часто я його просила вимкнути свій настирливий будильник, який дзвонить на декілька хвилин раніше мого, і все одно він не встає … а спить до 7. Ось і в цей вечір він давно вже спав, а я тільки вимкнула все, рoздяглaся і йшла спати… руки тремтять… і згадала про будильник. взяла його телефон, розблокувала, і побачила вайбер переписку… “кохана моя, як ти моє щастя? я так скучаю …”

Потім як в сповільненій зйомці міркую – мені він не писав таких слів вже дуже давно .. хто це? він – це мій чоловік, а вона хто? вона – моя найкраща подруга … точно вона ??? так, це не я, не хто-небудь, а вона !!! Пам’ятаю, що сeрцe пішло в п’яти, я облилася холодним пoтoм, вуха заклало і ноги самі згиналися … пам’ятаю, що вирішила дізнатися, коли це почалося і гортала вгору .. гортаючи, я розуміла прекрасно, що для таких слів одного дня мало. тиждень? – мало! місяць? – можливо! МІСЯЦЬ ???? так я і не долистала до початку …

Я кинула в нього сплячого телефоном, з криками пошепки (в сусідніх кімнатах вже спали мої батьки і наші діти) – ЗА ЩО ??? це питання мене до цих пір не покидає! ЯК ТИ ПОСМІВ ?? ЩО Я ТОБІ ЗРОБИЛА?? я народила тобі двох прекрасних дітей! я ніколи тобі не зраджувала! навіть в думках! я люблю тебе і завжди любила! як ти міг! за що???? ще й з моєю найкращою подругою!!!

Наступні 2 місяці я не жила – я існувала .. між реальністю і забуттям … кругом туман, землі під ногами немає … холодний пiт з мурашками по спині весь час, поки він поруч … нікого не помічаю, немає сил навіть сходити на кухню… життя зупинилося, а в голові думка – ЗА ЩО? що я в житті зробила поганого? кому я дорогу перейшла? як пережити зраду?

Перше що, почало приходити мені в голову після туману, це те, що я не готова зараз побачити як він кудись іде вночі, але і через ніч не спати через істeрики я теж не могла. Вирішила допомогти нам подолати це, так як він сказав, що не хоче міняти нашу сім’ю на неї .. бо у нього все ще “є почуття” (???).

Далі був новий період – я дізналася, що він не може її розлюбити, і допомагала йому подолати і це, любила його, берегла … в черговий раз прощала. ловила на зраді з нею ж і знову прощала … (до слова ми майже 9 років одружені) він дивився мені в очі і клявся, що все закінчилося, що більше немає її в його житті, але знову зраджував …

Я вже навіть не пам’ятаю скільки разів його прощала, але якось він вирішив зізнатися в черговій зраді… і на цей раз я не готова була прощати. набридло. я кинула трубку і пішла з роботи. він подзвонив мені 5 разів і приїхав. коли зрозумів, що з мене нічого не вижме, він знову подзвонив їй… тобто, не дивлячись на всі мої переживання, вона все одно була йому дорожче і потрібніше. В цей період я відчувала себе тумбочкою, нікому не потрібною і викинутою на смітник… Ну за що? Ну що я такого йому зробила? Або що я навпаки не зробила для того, щоб його втримати ?? Я завжди була впевнена, що він не такий, як усі, що у нас любов назавжди! Його батьки любили один одного, мої були вже більше 30 років разом, у шлюбі. Не скажу що любов була супер сильна у батьків, але вони змогли дати нам максимально позитивний приклад.

Пристрасті вляглися відразу після прийняття рішення про розлучення. Я пам’ятаю – я благала його припинити мене мyчити і визначитися нарешті… він визначився, розлучення.

Я навіть трохи вдячна йому за те, що стійко стояв на своєму, що я йому не потрібна, що він мене не любить і що життя разом у нас не буде (не дивлячись на всі майбутні мyки наших дітей 6-ти і 8-ми років), в той час, коли я пропонувала йому черговий “вихід” з даної ситуації – бути співмешканцями, спробувати заново, і тд. через місяць після рішення про розлучення він з’їхав, а я до сих пір збираю своє життя по осколках, вчуся жити без нього, виправдовувати його відсутність перед малечею, показувати всім, що я сильна і зможу! А всередині мене цілковита порожнеча, без будь-якої думки чи надії на будь-який позитив, нікому не вірю, і не допускаю думки про те, що кому-небудь зможу відкрити серце. Стала сухарем у всіх сенсах.

Я не чекаю допомоги, просто пишу, щоб вилити залишки образи і гіркоти, сподіваюся, що мене остаточно відпустить і життя стане схожим на життя, а не на нескінченний потік днів-ночей-проблем-обов’язків-виправдань.

Хотіла тільки запитати – може хтось пройшов через подібну м’ясoрубку? Як впоралися? Мені зараз не завадило б дізнатися, що практично всі виходили з цих ситуацій і в кінці доля відшкодовувала їм пережите…

P.S: Спасибі всім, хто дочитав до кінця і не плюнув…

facebook