Так завжди було: лиш якась робота важка і у Славка одразу щось прихоплює чи вилазить. Зате, коли ми вертаємося з дачі, то все наче рукою знімає, він ластиться до мене і каже, який він радий, що має таку дбайливу дружину. І через багато років він відкрив мені «таємницю» цих раптових приступів. Проте, вона таки мене вразила.
Мама завжди на нього казала, що він просто хитрий.
– До їди перший, а до роботи останній, – казала вона мені.
Я кивала головою, але що було робити, коли вийшла за нього заміж по любові, вже двоє діток, чоловік заробив на свою квартиру і ми живемо в ній. Поки нема роботи в селі, то все у нас з ним добре, але як тільки мама моя кличе нас веснувати чи збирати урожай, то вже все – у Славка псується настрій і я вже й не питаю чого, бо й так знаю.
Ще раніше я випитувала, чого він такий сумний, але тепер вже просто знаю, що маю це все перебути і бажано мовчки. А змовчати дуже важко, бо поки всі працюють, то він то йде перепочити п’ять хвилин, далі наче з дітям щось треба дістати чи допомогти, далі ще щось і так, що всі на вечір вже ледве ноги волочать, а він аж тоді має гарний настрій, що й не наробився і наче галочка є, що в селі був.
Мама моя такого не розуміє і мені дуже незручно перед сестрою, що її чоловік працює, як ми усі, а мій отак чинить.
– Знаєте, що, мамо, – каже Оля, – ви дарма на Лесю хату переписали, не буде вона тут жити і ще й хату продасть.
– Чого це не буде?, – питає мама і на мене так пильно дивиться, – Прийде старість і прибіжить.
– О, ні, пом’янете моє слово!
Я не сміла й обурюватися, бо мій чоловік цілий день показував, як йому це село треба, але наодинці казала мамі, що люблю наш дім і дуже хочу в ньому жити, вирощувати квіти перед вікнами і полуницю для онуків.
Час йшов, Славко все майстерніше імітував болячки, а ми з мамою вже й перестали на це реагувати, знали, що маємо обоє зробити роботу і все. Звичайно, що я дуже стомлювалася і коли не могла й з ліжка посунутися, то чоловік казав:
– І нащо тобі того села? В місті все є, а ти отак тільки свій час марнуєш, бо на ваших городах нічого не росте, крім пирію. Ти подумай про мої слова добре, бо так воно й є.
Він перебільшував, але вже й я розуміла, що ми таки забагато садимо. Маму не вдавалося переконати, що треба вже господарку лишати, вона дуже гостро на це реагувала, казала, що краще б залишила хату Олі.
І в якийсь день я не витримала і сказала, що хай переписує на неї, раз так хоче. І вона так і зробила. Оля мені подзвонила і сказала:
– Мама переписала хату мені, але ти поки можеш приїжджати. Мої діти ще не женяться, а як тільки це станеться, то я переїду до мами.
Мені було важко це чути, дуже важко, коли ти втрачаєш домівку. І чоловік помітив мій настрій, а, коли почув причину, то мало не танцював:
– Який я радий! Нарешті! Я стільки років цього добривався і це сталося! Найкращий день в моєму житті!
– Який же ти! Навіщо ти це робив? Це мій дім!!!
– Ні, люба, твій дім там, де твій чоловік! а ти ввесь час за мамину спідницю трималася і за її уявлення про все на світі. Та їй неможливо було й слово сказати всупереч!
– Не починай. Ти чудово всі ці роки робив вигляд, що тобі зле і мама моя тобі й слова не сказала!
– Ну, тоді не сказала, але я вже про неї склав свою думку з першого року нашого життя. тому й так чинив.
– Я не розумію про що ти?
– А я тобі, люба моя, розповім. Я справді хотів ваш дім привести до ладу і все на подвір’ї зробити, мені у вас подобалося. Я навіть хотів сад новий почадити, а твоя мати що зробила? Вона зрубала мою вишеньку, бо та три роки не могла дати плоду. Ще й сказала, чого я не спитався в неї, де можна садити дерева… Отак я зрозумів, що ніколи не стану там господарем.
– Що? ти таке пам’ятаєш?, – я була вражена до глибини душі.
– Так, і висновки зробив правильні, тому не сумуй!
Я не можу не сумувати, бо мене переповнюють емоції! Я втратила дім через нього і що мені тепер робити?
Невже я маю з усім змиритися?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
