Ми з Мироном одружені 18 років, маємо двох діточок. Сім’ю створювали на великому коханні. Мирон мене, як то кажуть, на руках носив, душі в мені не чув, не міг без мене і дня прожити. То я не перебільшую зовсім.
Дуже щиро кажу. Отак піду до подруги з донькою на годинку, а він вже дзвонить. Випитує коли буду, а я вже після дзвінка й засиджуватися не могла, було мені совісно, що він один вдома. Так тривало десять років.
Хочу зауважити, що свекруха мене так і не прийняла, хоч в очі ніколи цього не казала. Лише десь при сімейних святах, ніби жартуючи казала, що Наталка Мирона приворожила, не інакше, бо нема за що її так любити.
Далі в хід йшли жартами про червоний борщ, суть яких я довгі роки не розуміла. Її нелюбов до себе я чула лиш у телефонних розмовах, вона ніколи не питала “як Наталка чи Наталя”, а завжди казала “як там ця?”.
Мені було до всього того байдуже, я мала люблячого чоловіка, то не сильно заморочувалася, щоб якось реагувати на таку “повагу”.
Але, як то кажуть, вода камінь точить, вже мій Мирон і сам почав “цякати” то у розмові з свекрухою, то у розмовах з кумом.
Все рухнуло вісім років тому, від великого почуття залишилася лише згадка. Що так Мирона перемінило, я не знаю. Скільки не випитувала – мовчання. Каже, що вся, як і раніше, але змінилося все. Ми просто, як дві чужі людини в одній хаті.
На початках я пробувала щось змінити, просила, плакала, благала – нуль реакції. Мирон ніби стіною відгородився. Не чує мене і йому так нормально. Робота, з роботи, а ти, жінко, живи собі, як хочеш, лиш їсти дай і попрати не забудь. Ну чисто наймичка.
Коли я завела мову про розлучення, то чоловік мене звинуватив у всіх гріхах світу, бачте, волі я захотіла. А скажіть, нащо мені та родина, де я все сама. Та Мирон навіть з грошима відділився. Ну, – кажу, – давай щось міняти, або розходимося. Він мені: “Давай ще дитину народимо, вона нас об’єднає”.
Ну, думаю, може й справді об’єднає. Але за три роки і 9 місяців нічого не змінилося, я, як і була сама по собі, так і залишилася, лиш з малою дитиною на руках.
І так мені то все обридло, що просто не можу себе стримати, а тут ще чую “як там ця?”, то мене аж телепає. До речі, останні роки Мирон почав виходити в іншу кімнату, коли говорить із мамою, але іноді, як в квартирі тиша, то я чую її ото “цякання”.
От скажіть мені, то чим я це заслужила? І чи треба мені таке щастя?
