Коли мені тітка Параска почала при зустрічі рот кривити, так ніби оте «здрастуй» вилізало з неї, я не сприйняла серйозно. Але, коли ця жінка почала вже мене перед іншими обмовляти та ще й з такої причини, що хочеться сміятися – то вже було занадто.
Виявляється, я їй дорогу перейшла, бо вона планувала з нашим сусідом жити, а він, бачте, молоденьку захотів, тобто мене, сорокатрирічну! Мені від цього хочеться сміятися, бо хоч я розлучена, але таки на діда
Петра все ж не наважуся.
– Та ти.., – шипіла тітка Параска, – на городі перед його хатою в купальнику пораєшся! То як це називається? А до хати його ходиш, як до себе додому! Совість треба мати! Так ти на його пенсію рота розкрила?
Знаєте, люди бачать лиш те, що хочуть бачити, а як їх спитати, чого я до діда Петра ходжу – то розуму не вистачає. Може, якби сама тітка Параска ходила, то й знала б, що до чого та мала вдячність від діда.
Я їхала додому, в село з міста і плакала від радості, що Бог таки дав мені розуму не продати хату, хоч як наполягав чоловік:
– Продамо, гараж в місті купимо, – казав він, – Чого буде пустувати?
А я не могла продати дитинство, продати пам’ять… Найщасливіші роки мої на цьому рподвірї, то чого я маю продавати?
– Ми ж з тобою ще тут житимемо на старості, – казала я Михайлові, діти до нас приїжджатимуть з онуками, а ми будемо їх полуницею пригощати.
– Які онуки? Яка полуниця? Я села бачити не хочу, вже там набувся!
Але плани планами, а спільне життя дало тріщину і виявилося, що я не така, а є така. Ще й хитрим виявився – квартира на його матір записана, виявляється… Тому я ніхто і йди в нікуди.
«Господи, як добре, що я не продала хату», – думала я всю дорогу.
Звичайно, діти були не раді такому переїзду, але на вулиці жити – ще та перспектива.
Батьків моїх вже не було…
Тому взялася я господарювати, як уміла, але ж я ні паркан не полагоджу, ні дров не наріжу – важко одній. А ще й інструменту нема.
Я сусіда пам’ятаю ще з дитинства – такий був газда, у нього все було в величезному гаражі, куди й мій тато ходив щось лагодити.
От я й до сусіда і здивувалася, що все навколо його хати таке ж захаращене, як і у мене. Стукаю – аж двері відкриті.
Почала я гукати – тихо, але такий запах в хаті… Ну, наче, коти цілу зиму там ходили.
Лячно мені стало і пішла звідти діда Петра не побачивши.
Пішла я в магазин і там й дізналася, що в діда Петра жінки не стало десь рік тому і він тільки пришкандибає в магазин, щось купить і більше ніхто його не бачить.
Я тоді з старшим сином і пішла до нього, бо одній лячно – чи живий ще. Отак ми гукали, як почули, що дід з якоїсь кімнати й виходить.
– Хто такі? Чого вам треба?
– Діду Петре, це я, Люба… Гукаю вас який день…
– Люба? Ого… А я тут …
– Та я бачу. Ходіть до нас, поїсте.
– Та я їв.
– Ой, не вигадуйте. А ще мені інструменти треба, пилка там, сокира…
І отак дід Петро почав практично з нами жити, бо цілий день біля нашої хати крутиться, бо ж все треба розказати, як правильно.
Він і грядки сказав як орати. І що та коли садити, де підкопувати, де прикопувати…
Скоро й біля його хати не стало хащів, любо глянути…
Знаєте, коли отак цілий день важко працюєш, то тих думок, як от за що, чому… на них просто нема часу.
Треба все встигнути зробити, адже весна не буде чекати. Треба роз приділити час, щоб встигнути й зварити й все зробити, а не лежати на дивані та сльози лити.
Мені ще не загоїлося, але як бачу, що моя капуста налила головки, то аж усміхаюся – не дарма оцтом від мушки кропила… А все дід Петро підказав!
Та й дід Петро теж ожив, бо ж потрібен, є з ким поговорити, до кого усміхнутися…
Я, звичайно, дідові про Параску розповіла, але він лиш рукою махає – куди йому під вісімдесят до женячки, он би нас в люди вивести… Так приємно…
Фото Ярослава Романюка.
