fbpx

Я їхала з вокзалу безмежно щаслива – проводжала маму, а це означає, що я вдома можу робити що захочу, виховувати дітей як вважаю за потрібне і чоловіка не чіпати в його вихідний день, хоч мама й бубнітиме, що не можна цілий день лежати на дивані

Вдома мене чекає щасливий чоловік, який може розвалитися на дивані в вітальні і ще щасливіші діти, які можуть дивитися мультики і не переживати, що «збавлять очі» чи вигнуть хребет.

Біля мене сиділа жінка і ввесь час метушилася, наче хотіла зі мною заговорити, але потім опам’ятовувалася.

Я таке не люблю, бо не хочу лізти в нічиє життя навіть вислуховувати чиїсь переживання.

– Мама вже не зателефонує, розумієте, – каже вона мені і так на мене дивиться, що мені аж дивно, що ця поважна пані переживає, що їй мама не зателефонує.

– Угу, – кажу аби відреагувати, але не дати приводу для подальшої розмови.

– Ой, ви не розумієте, як мені хочеться аби вона зателефонувала і почала свої щоденні претензії висловлювати і тоді б я відчула себе ще дитиною.

Я витріщила на паню очі, бо їй було явно за сімдесят! В такому віці вона хоче бути дитиною?

Я знову угукала і не чула, що вона мені розказує, бо мені інколи не хотілося брати від мами слухавку, адже там було завжди одне і те ж: не так готую їсти, діти розпещені і не знають спину, чоловік-ледар і мені невірний. Вона годинами розповідала, що там в тітки Галі і чи вийшли заміж її діти, що в троюрідної сестри і чотирирідного дядька.

Особливо вона не замовкала перед великими святами, особливо на Різдво. Вона детально випитувала, що я маю готувати, щоб я перелічила, далі питала чи купила всі інгредієнти і чи справді у нас на столі дванадцять страв.

– Якщо рахувати хліб, узвар і квашені помідори, то так, – казала гордо я.

– Це не рахується, – обурювався мамин голос, – Традиції треба берегти і воду, якою мила посуд з вечері не виливай, вона дуже помічна на живіт.

Я навіть з цим не буду сперечатися, бо якби цього пійла хлепнув, то в животі нічого б не залишилося.

А потім я уявила, що якби справді більше ніколи не почула мамин голос, ніколи. От на секундочку собі уявіть, що цього більше ніколи не буде. І тоді я глянула на свою стареньку сусідку зовсім іншими очима.

Знати, що про тебе більше ніхто не думає, не переживає чи ти в шапці і одягла під штани колготи, чи ти вариш щось рідке, бо це корисно для шлунку, чи діти виростуть та подадуть ту ложку води.

Вдома я набрала маму і спитала як вона доїхала.

Вона довго розказувала, що було незручно сидіти, бо нерадо мала відстань між кріслами, водій віз наче дрова, але вона нарешті рада, що в своїй хаті:

– Всюди добре, але вдома найкраще, – сказала мені, – Ти там дивися, щоб нічого не викидала, що я привезла, бо то гріхом.

Я пообіцяла, що нічого не викину. Особливо її бринзю – це така страва, доволі специфічна, сир пересипаний з сіллю і дуже-дуже-дуже солений, а запах такий, що хоч не відкривай банку.

Але справа в тому, що як її їсти кожного дня з будь-чим: макарони, яйця «посолити» замість солі чи хліб з маслом і тоді, вже так до цього смаку звикаєш, що вже не бачиш нічого смачнішого за це!

Я потім ходжу кілька тижнів і питаю маму, коли вона ще раз її привезе.

Напевно, так само з її настирністю – це дратує і неможливо витримати, але, коли цього всього не стане, то як мені потім жити? Я теж ще хочу багато років бути її донечкою.

Сказала їй, що дуже її люблю і ми будемо сумувати за нею.

– Ой, не бреши, – чую, як її голос став м’яким, на моїх очах виступили сльози, сльози радості, що вона у мене є.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page