Вечірня зміна в кондитерському цеху закінчувалася о дев’ятій, але Юля затрималася, щоб вимити за собою металевий стіл і розставити форми для випікання за розмірами. Поряд гудів великий холодильник, у якому застигав тришаровий мусовий торт із дзеркальною глазур’ю. Вона витратила на нього майже чотири години свого вільного часу, використовуючи лише найдорожчі інгредієнти, які виписала через склад під зарплату. Це був не просто кондитерський виріб, а її особистий іспит, який вона сама собі призначила. Юля витерла руки паперовим рушником, підійшла до вікна й подивилася на темне небо над промзоною. Крізь пил на склі ледь помітно блимали дальні ліхтарі багатоповерхівок, схожі на маленькі цятки.

У дитинстві, коли вихователі в інтернаті вимикали світло у спальні, Юля часто дивилася у вікно й уявляла собі одну й ту саму жінку. Вона не мала чіткого обличчя чи голосу, але завжди тримала в руках дерев’яний гребінець і ніби розчісувала Юлине кучеряве волосся. Цей образ повторювався так часто, що став майже реальним спогадом, хоча дівчина добре знала свою справжню історію. Документи з її особової справи не приховували нічого: перша відмова в пологовому будинку відразу після народження, потім три роки в іншій родині, яка не впоралася з обставинами, і знову повернення до державної установи.

Юля тоді не плакала. Вона просто повернулася до своєї кімнати, сіла на ліжко й вирішила, що коли виросте, обов’язково знайде свою першу маму. Вона добра і гарна, любить солодощі. Тому Юля виросте і стане кондитером і буде годувати маму лише смачними тістечками та тортами.

Через кілька років після випуску з інтернату Юля вже працювала в кондитерському цеху й знімала невелику кімнату разом із Вікою, яка влаштувалася на роботу у місцеве видавництво. Квартира була заставлена коробками з-під взуття, старими книжками та сушилками для одягу, на яких ніколи не висихали речі. Був звичайний вівторок, коли Віка прийшла додому з великим пакунком паперів і запропонувала поїхати до міського архіву.

— Мені треба перевірити підшивки місцевої газети за двотисячні роки, — сказала Віка, скидаючи туфлі у коридорі. — Начальник дав завдання знайти інформацію про будівництво нашого мікрорайону. Сама я там до вечора просиджу, поїхали зі мною, допоможеш гортати ці фоліанти.

— У мене завтра вихідний, хотіла відіспатися, — Юля сиділа на дивані й зашивала робочий фартух. — Там же пилюка одна в тих підшивках.

— Ну будь людиною, я тобі потім каву куплю і вечерю приготую. Там роботи на дві години, якщо в чотири руки.

Наступного ранку вони сиділи в напівпорожньому залі архіву під прицілом суворої доглядачки. На столі лежали важкі переплетені томи жовтого газетного паперу, який залишав на пальцях сірі сліди від друкарської фарби. Юля механічно перегортала сторінки, вдивляючись у заголовки про перевиконання планів та ремонт теплотрас. Раптом Віка зупинила її руку, коли Юля збиралася перегорнути черговий лист.

— Почекай, — Віка підсунула том ближче до світла. — Подивись на це фото. Це ж ти, тільки зачіска інша.

Юля подивилася на чорно-білий знімок у кутку сторінки. На фотографії молода жінка у світлому халаті тримала два великих білих згортки з немовлятами. Риси обличчя, форма носа, розріз очей і навіть тонка лінія губ були майже ідентичними з тими, які Юля щодня бачила у дзеркалі. Під фотографією був короткий текст: «Перші новонароджені у новому році — близнюки Олег і Дмитро та їхня мати Галина Миронівна, молодий спеціаліст заводу побутової хімії».

Газета була датована січнем 2004 року.

— Це вона, — Юля відчула, як пальці стали холодними. — Дивись, це ж моє обличчя. Вона живе в сусідньому райцентрі, тут і назва підприємства є.

— Юль, ти впевнена? Схожих людей повно, — Віка стишила голос, помітивши погляд доглядачки архіву. — Не поспішай. Це може бути просто збіг.

— Ні, я знаю. Я відчуваю, що це вона. Дивись, рік збігається, мені тоді якраз три роки було, коли мене в інтернат повернули, а вона в цей час народила інших дітей. Мені треба туди поїхати. Прямо цього тижня.

— Туди дві години електричкою, — Віка похитала головою. — І що ти їй скажеш? Здрастуйте, я ваша донька з минулого життя? У неї там родина, сини вже дорослі.

— Я спечу торт, — Юля вперто стиснула губи. — Наш фірмовий, тришаровий. Я завжди думала, що коли знайду її, то принесу щось таке, що покаже, чого я навчилася. Вона оцінить.

Юля вийшла з дому о шостій ранку, тримаючи в руках величезну картонну коробку, обв’язану широкою пластиковою стрічкою, щоб кришка не злетіла від вітру. Всередині на спеціальній підкладці стояв торт: ідеально гладкі боки, шоколадний велюр і кілька акуратних елементів із карамелі зверху. Вона везла його, як кришталеву вазу, обережно обходячи калюжі на пероні.

В електричці було повно людей з великими сумками, які їхали на ринок. Юлі довелося всю дорогу стояти біля тамбура, притискаючи коробку до грудей, щоб її ніхто не зачепив ліктем чи сумкою.

Юля відчувала, як затекли руки, але не випускала своєї ноші.

Адресу підприємства, вказану в старій газеті, вона знайшла швидко через інтернет-карту. На першому поверсі стояв турнікет і сидів охоронець у синій формі, який розгадував кросворд.

— Вам до кого, дівчино? — запитав він, не піднімаючи голови. — З тортами у нас далі вестибюля не можна, залишайте на столі внизу.

— Мені в плановий відділ, до Галини Миронівни, — Юля міцніше перехопила коробку. — Я ненадовго. Це особисте питання.

Охоронець подивився на її обличчя, потім на коробку, помітно здивувався схожості й кивнув на ліфт:

— Третій поверх, кабінет 312. Вона зараз має бути в себе, наради закінчилися.

Юля піднялася ліфтом, пройшла довгим коридором, застеленим сірим ковроліном. Біля дверей із табличкою «Планово-економічний відділ» стояла секретарка — молода дівчина у білій блузці, яка саме сортувала папери. Побачивши Юлю, вона на секунду завмерла, переводячи погляд з її обличчя на двері кабінету.

— Ой, ви так схожі на Галину Миронівну, — дівчина посміхнулася. — Ви її родичка? Вона не попереджала, що хтось прийде.

— Так, я у справі, — Юля зупинилася біля стіни. — Можна мені зайти? Чи краще зачекати тут?

— Заходьте, вона сама, — секретарка відчинила двері й гукнула вглиб кімнати: — Галино Миронівно, до вас відвідувачка.

Кабінет був світлим, із великими вікнами, що виходили на центральну площу міста. За великим кутовим столом сиділа жінка в строгому сірому костюмі. На її шиї був акуратно зав’язаний шовковий шалик, а на столі стояли дорогі канцелярські приладдя та комп’ютер із великим монітором. Жінка підняла очі від документів, і Юля знову ніби подивилася у дзеркало, тільки з різницею у двадцять п’ять років.

— Хто ви? Що вам потрібно? — голос Галини Миронівни був різким і сухим. Вона помітно напружилася, побачивши дівчину з коробкою.

— Я Юля, — дівчина зробила крок уперед і поставила коробку на вільний край столу. — Я знайшла газету… стару газету з вашим фото. І я знаю, що ви моя мати.

Галина Миронівна швидко підвелася з крісла, підійшла до дверей і щільно зачинила їх. Її обличчя миттєво зблідло, а пальці, якими вона трималася за ручку дверей, дрібно затремтіли.

— Ти з глузду з’їхала? — пошепки, але надзвичайно агресивно заговорила вона, підходячи впритул до Юлі. — Яка газета? Яка донька? У мене двоє синів, які навчаються в університеті, і чоловік, який обіймає серйозну посаду. Хто тебе сюди прислав?

— Ніхто не присилав, — Юля розгубилася, її голос став тихим. — Я сама знайшла. Я кондитер, працюю на фабриці. Я спекла цей торт для вас, просто хотіла показати… хотіла поговорити. Я нічого не хочу від вас, ніяких грошей чи житла.

— Забери це негайно, — Галина Миронівна тицьнула пальцем у бік картонної коробки. — Мені не потрібні твої торти, я взагалі не їм солодкого. Це якась помилка або дешевий шантаж. Якщо ти зараз же не підеш звідси, я викликаю охорону й поліцію. Ти розумієш, що ти мені життя ламаєш своїм приходом? У мене поважна родина, нас усі знають у цьому місті.

— Я просто хотіла побачити вас, — Юля відчула, як у горлі став важкий клубок, що заважав дихати. — Я думала, ви захочете дізнатися, як я виросла.

— Мені байдуже, як ти виросла, — жінка відвернулася до вікна, схрестивши руки на грудях. — Те, що було двадцять п’ять років тому, залишилося там. Я закрила цю тему назавжди. Іди геть і більше ніколи не з’являйся на моєму робочому місці чи біля мого будинку.

Юля повільно взяла коробку за мотузку. Руки майже не слухалися, картон здався неймовірно важким. Вона вийшла з кабінету, навіть не зачинивши за собою двері. Секретарка в приймальні проводжала її здивованим поглядом, але Юля вже нічого не помічала навколо.

Вона вийшла на вулицю, де продовжувала сіяти дрібна мжичка. Прохолодне повітря трохи привело її до тями, але сльози вже текли по щоках, змішуючись із краплями дощу. Юля сіла на вкриту шаром пилу дерев’яну лавку біля привокзального скверу. Величезна коробка з тортом стояла на її колінах, і дівчина відчувала себе абсолютно порожньою, ніби з неї витягли всі спогади, якими вона жила останні роки.

— Дівчино, а чого ми плачемо в такий день? — почувся гучний голос поряд.

Юля підняла голову й побачила жінку в довгій квітчастій спідниці та теплому в’язаному кардигані. Поряд із нею крутилися троє дітей різного віку, які з цікавістю розглядали велику білу коробку з блискучим бантом.

— Не займайте, у мене немає грошей, — тихо сказала Юля, витираючи обличчя рукавом куртки.

— Та не треба мені твоїх грошей, я ж бачу, що в тебе на душі, — ромка сіла на краєчок лавки, підібгавши під себе спідницю. — Образив хтось? Хлопець чи родичі?

Юля подивилася на коробку, потім на дітей, які буквально заглядали їй в рот, чекаючи на якусь дію. Вона розв’язала пластиковий бант і зняла картонну кришку. Всередині лежав ідеальний, блискучий торт, на якому вже почали з’являтися дрібні краплі конденсату від сирості.

— Нате, заберіть, — Юля підсунула коробку до жінки. — Спекла для мами, а вона сказала, що не їсть солодкого. Мені він більше не потрібен, я його назад не повезу.

Діти відразу ж зашуміли, але мати гримнула на них, змусивши відступити на крок. Вона уважно подивилася на Юлю, потім на торт, акуратно закрила коробку назад і міцно взяла її в руки.

— Ну, спасибі тобі, красуне, — ромка піднялася з лавки й поправила хустку на плечах. — Мої малі за вечір його зметуть, навіть крихт не залишиться. А ти не плач. Ти своє ще знайдеш, доля тебе в інше місце веде. Скоро сама все побачиш, коли додому повернешся.

Юля нічого не відповіла. Вона просто піднялася з лавки й пішла в бік залізничних кас, щоб купити квиток на зворотну електричку.