fbpx

Я з донькою не говорила майже пів року. Я не для того її ростила аби вона в чужої жінки чоловіка забирала. – Мамо, він її не любить, – виправдовувалася донька, – А живе лише заради дітей

– Закрий тему! Я для того тебе виховувала і освіту давала аби ти шукала хитромудрі виправдання такому вчинку? Або ти його покинеш, або я з тобою спілкуватися не буду.

Вона обрала його. Що ж… Буває таке в жінок – засліпить чоловік очі та розум. Але потім прийде прозріння, дуже непросте прозріння.

Я чекала терпляче, але якось не витримала і поїхала до неї в місто. Вирішила, що мушу з нею поговорити, бо ж я не кам’яна якась і вона завжди буде моєю донечкою.

На старій квартирі її не було і я дуже здивувалася, тому пішла на її роботу і не встигла я підійти до офісу, як вона йде – живіт вже великий. Я остовпіла.

Але ж раз приїхала, то треба вже йти до кінця.

– Оце так сюрприз, – майже одночасно вимовили ми одне й те саме, хоч думали зовсім про інше.

Юліана розповіла, що вона з тим чоловіком порвала, поставила крапку в стосунках, але от що робити з дитиною? Цей Адам запевняв, що він не кохає дружину, а лише її, що готовий забезпечити всім і її, і дитину.

Зараз він винаймає для неї житло і хоче бачити дитину.

Я тільки головою хитала.

– Доню, доню, що мені сказати… Як чужий чоловік має тебе забезпечувати, то чого ти додому не вернешся? Ми тобі допоможемо з усім.

– Мамо, я не хочу до вас їхати.

Я зрозуміла, що вона ще надіється, що той чоловік таки вибере її.

В пологовий я прийшла, щоб все влаштувати. Фактично, Богданчик з перших секунд життя вже знав бабусю.

Адама не було, але він телефонував. Вона не хотіла аби ми бачилися, бо знала, що я не стримаюся і все скажу в очі цьому жевжику.

Я поїхала до чоловіка і ми вже сто разів говорили і переговорювали дану ситуацію.

Було ясно одне – поки не припече, Юліана не приїде.

Минув рік, а вона все там. Я вже їй кажу:

– Доню, ти ж маєш якусь гордість чи як? Та залиш того скарба дружині. Чи ти собі чоловіка не знайдеш?

Та де там… Сидить і надіється, а той же влаштувався гарно – як не в одної. то в другої.

Вже й другий рік дитині і Юліана віддала його в ясла та вийшла на роботу.

Знаєте, як воно – бігаєш в ясла, далі на роботу, працюєш, далі назад в ясла та додому, до орендованого дому.

Думки матері займає лише дитина, тим більше, коли це така гарна дитинка.

А чоловік що? Як не робить гідних вчинків, то полуда з очей і спадає.

Але не це змінило Юліанине ставлення.

– Розумієш, мамо, Богданчик вже починає йому «тату» казати. А що далі? отак виросте і буде знати, що його тато не може наважитися зробити якийсь визначений крок, та й чи зробить? А я вже й не хочу все життя отак жити та оглядатися чи то не його дружина мене чекає біля офісу…

Тому одного дня, Юліана просто взяла дитину і приїхала до нас.

– Думаєш, він тебе буде шукати?, – питаю я її.

– Мамо, він ніколи не цікавився ні де я народилася, ні де вчилася. Он номер телефону змінила – і вже рахуй, що замаскувалася.

А я лиш тому рада. Вдома теж є робота, а дитині на свіжому повітрі набагато краще. лиш переживаю аби вона не передумала та сама не почала шукати зустрічі з тим чоловіком.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page