Я з тих людей, які про свій вік думають лише тоді, коли бачать старих знайомих, бо так мені в душі двадцять п’ять, а паспорт каже, що шістдесят п’ять. Але цю людину я точно побачити не сподівалася, хоча думала про неї всі ці роки.

Скільки років пройшло, а я все себе питала – а що було б, якби… І тільки тепер знайшла відповідь на своє запитання.

Історія почалася з того, що в черзі до офтальмолога я зустріла геть неґречну поведінку стосовно одного дідка.

– Шановний, – кажу я йому, – те, що ви старша людина, ще не означає, що я вам маю поступитися, я прийшла на свою годину по запису!

– Старша людина?, – гаркнув незнайомець, – та я ваш ровесник, любонько!

І ось тут я уважніше придивилася до цього дідка, бо ж як це ми ровесники? Та я молода і гарна жінка! А далі аж ахнула з несподіванки.

– Вітя?

І тут вже у Віті очі на лоба полізли… Не кожен день зустрінеш колишню дружину, яку не бачив сорок шість років.

Ми одружилися дуже молодими і з великого кохання. Дуже великого кохання. Вартувало йому не прийти вчасно, як світ переставав для мене існувати і я була певна, що сталося непоправне. Я кидалася в його обійми так, наче він воскрес, і проводжала на пари так, наче ніколи більше не побачу. І розсварилися ми так само навіки і через якусь дурницю. Я забрала документи і переїхала до мами, при цьому обдерла всі шпалери, які ми разом клеїли, щоб показати, як він мене образив.

Вдома я зрозуміла, що при надії і так само вирішила нічого не казати Віктору, уявляла, як він мене знаходить, а я з візочком і він щасливо плаче навколішки перед нами. Від такої картини щеміло серце і я й далі продовжувала мовчати.

Але вже мама не витримала і поїхала в наш інститут шукати мого чоловіка, але й там виявилося, що Віктор забрав документи і поїхав бозна-куди.

Ось так, мої всі надії тріснули і моє велике кохання залишилося в моєму серці. Я привела на світ чудову дівчинку і всю свою любов вилила на неї.

Через кілька років вийшла заміж, скоріше аби піти від матері, бо вона вимагала аби я жила самостійно, а на мою зарплату з самостійністю було не дуже. І так з чоловіком прожила двадцять років. дітей у нас не було і я була тому рада, бо моя єдина любов – то донька.

Далі чоловік створив іншу родину, а мені з донькою залишив квартиру, за що я йому дуже вдячна.

Але потім ми продали цю квартиру і купили в обласному центрі для доньки однокімнатну квартиру, я думала, що вона вчитиметься і житиме там. А сама переїхала до мами, яка вже не так противилася тому, що ми будемо доживати віку разом.

Далі донька виїхала за кордон, я переїхала в її однокімнатну квартиру і залишилася жити в місті свого великого кохання. На схилі літ стала надто сентиментальна.

Віктор мене пропустив вперед, дуже просив його зачекати, бо він хоче зі мною поговорити за життя. Я чекала його і згадувала те життя без нього і аж було незручно, що й нема про що розказати – ніде не була, нічого цікавого не створила, живу на малу пенсію…

Він вибіг просто від лікаря і повів мене гуляти:

– Я тут вже давно, щось потягнуло на схилі літ молодість згадати, – почав розказувати він.

Його історія була чимось схожа на мою: оженився, купив синові квартиру в місті, той виїхав за кордон, овдовів і тепер живе з дня на день.

– А ти був щасливим?, – питаю я його.

– Знаєш, певно, як син був малим, то тоді така була радість щира. А так, щоб щасливим… Не скажу. А ти?

– І я не скажу… А ти пам’ятаєш, чого ми тоді розійшлися?

– Ні, поняття не маю…

Я не наважилася сказати йому, що у нас спільна донька. Він кличе гуляти і я не знаю, як вчинити – так, дух забиває від захвату, не заперечую, але як він відреагує на мій вчинок? Як мені вчинити правильно, як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page