Отож, я вирішали, що мої нерви не залізні і поговорила з чоловіком:
– Мироне, – сказала я йому, – Ти знаєш, що я тебе дуже люблю і дуже переживаю, де ти і з ким ти. Від того, що ти пізно приходиш, у мене здають нерви і колір шкіри вкупі з настроєм. Давай зробимо ось як – як тільки ти зрозумієш, що мене розлюбив, то ти мені скажи. Я трохи поплачу, але прийму це і буду жити далі. домовилися?
– Як я тебе можу розлюбити, – дивувався чоловік, але вирішив, що краще погодитися на мої умови.
Відтоді у мене завжди акуратний манікюр і осина талія, хоч солодке я люблю.
Але недавно почала я помічати, що дуже йому часто видзвонює якийсь Іванович і пише йому однотипні повідомлення: «Ти мені потрібний».
Звичайно, що думки різні у мене в голові заворушилися і я поділилася ними з мамою.
– Я ж тобі давно казала, що за чоловіком потрібно дивитися, а ти все пустила самоплином і тішилася все життя, а тепер пожинай плоди! Нічого, он молодих кидають, а ти вже перед пенсійна, змиришся.
Я знала, що мама не любить Мирона, але ж не настільки. Вона вважала, що він сам собі на умі і хитрий, а те як він з нею завжди говорив з гумором та іронією, списувала на неповагу.
Я тоді вирішила послухати подруг, а вони чи не те саме говорили, що й мама:
– Та що з них взяти? Хтось скаче в гречку і одразу палиться, а є такі, як твій, що до останнього будуть шифруватися і відпиратися. Можеш йому сказати, що все знаєш, але тільки тоді, коли ти вже приймеш якесь рішення: жити разом чи ні, бо інакше слова заради слів, ні до чого не приведуть.
Я собі не могла уявити, як то я маю жити без Мирона, без його ранкової кави, без його жартів, без того, як він майструє з нашим онуком коника, як ми їдемо по гриби, як робимо закрутки.
А з іншого боку – мене чоловік нехтує, а я маю робити вигляд, що нічого не знаю і у нас все просто чудово?
Де моя гордість, де моя гідність, де моя повага до себе?
Чоловік помітив, що я веду себе не так, як завжди і почав випитувати, чого ж це я гримнула перед ним мискою з чорними котлетами.
– Не знаю, – сказала я йому, – Сам здогадайся, ти ж у нас дуже мудрий… і хитрий.
А ще мені не давало спокою, що піти до іншої він вирішив якраз напередодні нашого ювілею – тридцять років разом. Скільки я голову насушила, що ж йому купити, вже й гроші відклала з зарплати, а тепер думаю, що нічого не подарую. І що робити з гостями? Кликати чи ні? ну, діти ж прийдуть, онуки, батьки… А я без подарунка… Зате він мені подарунок вже приготував. Так я собі думала і вирішила, що в дуже гарну коробку покладу шкарпетки і спіднє – якраз для нього.
Отак подумала і почала готуватися до свята, бо всіх треба запросити в ресторан, який ще треба знайти, бо осінь, то дуже щедра пора на всілякі застілля.
На святі я була гарна і ошатна, Мирон вліз в весільний костюм і туфлі, які його вже тиснули, і такі гарні ми приймали гостей і усміхалися, правда, Мирон через силу.
Коли дійшла черга дарувати подарунки один одному я аж в боки взялася, коли Мирон ніс до мене коробку з бантиком і букет квітів.
«Який ще мені букет ти подарував», – думала і усміхалася.
– Дорога моя Світланко, ти мені осяваєш все наше спільне життя і я вирішив, що ти теж маєш погрітися на сонці Туреччини… разом зі мною, – чоловіка аж розпирало від гордощів.
Я відкрила коробку, а там два квитки на чотирнадцять днів… Я ж знаю, скільки це коштує, бо сама шукала відпустку після нашого розлучення, але бюджет мені на себе одну не дозволяв придбати таку путівку, а тут дві і на два тижні!
Звичайно, що обійняла і сльозу щастя витирала, гості кричали «Гірко» і питали,де мій подарунок…
– Вдома, все вдома, – щасливо усміхалася я і дивилася гордо на маму і на подруг.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
