– Я за онуком скучила скучила. Привозите, хоч гляну, як він виріс! – скомандувала мама. За її логікою, я повинна була завищати від захвату і почати радо збирати сина на оглядини. Але реальність дуже далека від маминих очікувань.
За всі шість років життя мого сина такий дзвінок пролунав в третій раз. Перший раз Дмитрик був одягнений у найкращий костюм – ще б пак, бабуся його запросила! Мамі вистачило п’яти хвилин. Малюк намочив її шовковий халат:
– Фу, що це таке? Ти так бабусю любиш? – зиркнула вона на Дмитра, і віддала мені- Ні-ні, ось підросте – привозите! А зараз мені треба йти. Зовсім забула, що з подругою домовлялася. – і виставила нас за двері.
Другий раз Дмитро мав честь бути запрошеним до бабусі в чотири роки. Так-так, майже чотири роки онук її не цікавив, хоча живе мама в чотирьох зупинках від нас.
– На весь день заберу! Ви йому там все приготуйте! – попросила мама.
Один нюанс: день був будній. У нас з чоловіком робота, у Дмитрика – садок.
– Зранку до мене і привозь, – не знітилася мама.
Замість садка Діма поїхав до бабусі. Коротко проінструктувавши маму, я втекла на роботу, пообіцявши забрати малого о пів на сьому вечора.
Мама подзвонила в одинадцять: вона награлася в бабусю, тепер мені потрібно негайно приїхати і забрати дитину. А то він взяв і шкоду зробив: землю з горщика з алое переклав в котячий лоток. Невихованого онука мамі не потрібно.
– Мамо, я на роботі! Не можу зараз приїхати.
Тоді мама сказала, що зараз піде і залишить малого одного. І якщо з ним щось трапиться, то винна буду я – не приїхала. Довелося йти до начальства.
Я забрала сина, відвезла додому, залишила з сусідкою і повернутися на роботу. І ось, знову дзвінок:
– Я за онуком скучила. Привозите, хоч гляну, як він виріс! – скомандувала мама.
– Глянеш, не переживай, – погодилася я.
– О шостій чекаю.
– Добре.
До шостої вечора було півтори години. Я встигла зателефонувати і домовитися з власницею невеликого відділу з канцтоварами, розташованого на першому поверсі нашого будинку, і скинути на її електронну пошту свіжі фотографії Дмитрика. І вже через двадцять хвилин фотографії були роздруковані, і залишилися чекати мене.
Мама хотіла подивитися на внука? Вона подивиться. Я вручила мамі стопку фотографій: Дмитрик на каруселі, на конячці, в зоопарку.
– Це що?
– Ти ж хотіла подивитися, як він виріс? Дивись!
Мама образилася. Адже вона хотіла виявляється мені допомогти і розвантажити мене, аби я мала вільну годинку на себе:
– Більше я дзвонити не буду! – з таким формулюванням вона виставила мене за двері.
Ох і налякала! Нічого в нашому житті не зміниться!
Записано зі слів Ганни К.
Головне фото ілюстративне – firestock.ru
Текстова редакція – intermarium.news
