fbpx

– Я за тебе молюся аби тобі Бог дав здоров’я, – каже мені сестра, а мене аж теліпає. Чи вона справді нічого не розуміє чи отак грає кіна?

Віра старша за мене на один рік і ми в селі прожили пів життя. Батька у нас не було, тому вся важка робота була поділена на нас з мамою.

Ми й дрова колоти вміли і сіно косити. Ми були дівчатами не маленькими, силу мали добру, що нашу маму тоді дуже тішило, що й на городі все поробимо і ще й їй допоможемо.

Але потім ми повискакували заміж і Віра поїхала жити в місто. Але село вона не лишала і кожні вихідні була в нас, бо по-перше, дуже сумувала за селом, а, по-друге, тоді в магазинах було на полицях порожньо, а з села таки яйце та сметанку привезеш.

Мама моя вже готувалася до її приїзду завчасно, щоб розтопити піч і в ній відігріти молоко.

Я до цих пір сумую за тим молоком, знаєте, коли внизу вже є сироватка, а зверху підійшов сир. І не просто сир, а такою губкою, наче й сухий, але отой смак сиротватки робить його просто неймовірно смачним.

Отак Віра годувала з нашого села всю свою родину, починаючи від картоплі і закінчуючи ранніми огірочками, які вона так любила, малосольні з картоплею…

Мій чоловік й слова не казав, що ми допомагаємо Вірі, бо вона, знаєте, не сиділа: то садити, то підгортати, то з сіном допомагати. Вона не з чужих слів знала, що всюди в селі треба рук.

І ось мами не стало, але Віра продовжувала приїжджати, правда вже без своїх дітей.

Всі вони пороз’їжджалися по світу – хто закордон, а хто на інший кінець країни. Тримало Віру в місті лише те, що там своя хата і чоловік.

І ось одного року вона мені заявила:

– Я вже, Лідо, не маю заради кого робити у вас, тому не ображайся, але розраховуй на свої сили.

Сили силами, але ж ви розумієте, що треба ще й клепки трохи мати – то як від нас сумку отримувати, то «дякую» і забрали, а як нам треба допомогти, то наче оглухли.

А мене знаєте так скрутила спина, що я просто поворухнутися не можу і сестра про це знала. І що ви думаєте? Приїхала мені допомогти? Ні.

Каже мені, що за мене молиться аби Бог мені дав сили.

– Я встаю і молюся цілу годину, поки всі вервечки не перейду.

А я оце слухаю і думаю: скільки ж то треба мати сили в ногах, в тих колінах аби цілу годину отак простояти! Та я встати не можу, поки розходжуся, то треба хвилин п’ять, а тут стільки сили і вона не приїде мені допомогти!

А ми ж уже обоє вдови.

То жили б собі вкупі, вона і я.

Хоч у мене вже немає господарки великої, але ж все таки треба й на городі допомогти. Воно ж саме не обробляється. А роки у мене вже не ті.

Всі соки з мене та господарка випила, я хоч молодша, але виглядаю на років десять старшою.

В по здоров’ю і не казати.

І сестра добре все те бачить, але вже п’ять років в село ні ногою!

– Там все помінялося, всі місця, що я любила вже їх нема, то чого буду їхати та гроші проїжджати, – каже мені.

– Та ж ти не будеш з порожніми руками їхати, – кажу їй я.

– Ой. Я все куплю в магазині, то не колишні часи, що нічого не було в магазинах. А було лише в селі. Мені нема сенсу до тебе їхати.

Я вам кажу – на моє день народження, на храм в селі, на похорон до родини – її мов відрізало.

Але мене займає те, що вона мені каже, ніби вона мені бозна як допомагає, бо молиться за мене! Та приїдь і краще махни десять разів сапою, ніж ти ото десять молитов читаєш! Чи я щось не так кажу?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page