fbpx

Я заходжу до кімнати, а мама така бліда, і бабуся також. Той чоловік теж не знає, що казати, мовчить. Я не розуміла, що відбувається. Тоді мама вийшла і коротко кивнула до чоловіка, мовляв, ходи

Тата ми з сестрою не бачили довгі роки. А одного разу, коли в мами був день народження і в двері подзвонили, то я притьмом побігла відчиняти, бо видно, ще хтось припізнився. Я побачила якогось чоловіка і сказала, що всі вже за столом.

– Проходьте, вас всі зачекалися.

А сама пішла по ще один прибор та тарілку. Я ще розсердилася, що мама не попередила, що буде ще хтось. А ще на гостя, що в руках не мав ні квітки, ні подарунка.

Я заходжу до кімнати, а мама така бліда, і бабуся також. Той чоловік теж не знає, що казати, мовчить. Я не розуміла, що відбувається. Тоді мама вийшла і коротко кивнула до чоловіка, мовляв, ходи. А я ще мамі кажу:

– Мамо, то вашому колезі біля кого місце робити?

– Він вже йде, – сказала мама.

Той потупцював за нею, а я з тими приборами назад.

Хоч гості й звернули увагу на цей момент, але скоро знайшли собі заняття – їсти й пити. Я ще сестрі пожалілася:

– Добре, що ти при надії і не доводиться отак біля гостей бігати. А я вже хочу аби все закінчилося.

Вже, коли гості розходилися, був перемитий посуд, мама й зізналася:

– Діти, то був ваш тато.

– Як тато? Чого ж ти не сказала, – ми з сестрою не знали, як реагувати на таку звістку.

– А що тут казати, діти… Як ви його не впізнали, то яка взагалі різниця, хто цей чоловік.

І вона нам розповіла, що сталося багато років тому.

Вони з татом були молоді ще, коли побралися. Татові дев’ятнадцять, а їй вісімнадцять. Побралися, бо мама була при надії. Вони ще й самі не знали, що то таке бути батьками, бо самі хотіли ще бути дітьми в багатьох випадках. То мама просить свою маму сидіти з сестрою, а сама проситься танцювати в клубі, то тато йде до своїх батьків, бо не хоче аби ним теща командувала, як дрова він має складати…

А за сестрою мама незчулася, як вже й я на світ прошуся.

Тут татові взагалі забракло духу і він чкурнув на роботу в світ і більше не вертався.

До слова, батьки тата тоді маму дуже підтримували і грошима, і нас бавили. Але мама вирішила. Що більше в селі не буде і поїхала в місто до тітки. Там ми пішли в садочок, далі школа і все менше ми татових дідуся й бабусю бачили, а потім їх раптово не стало і згадка про татову родину згасла.

Мама через якийсь час вийшла заміж за нашого вітчима, якого ми кличемо татом. Святослав, дуже добра і чуйна людина і ми й не думали, що будемо називати його на ім’я, хоч вже були доволі дорослими аби зрозуміти, що він не наш рідний тато.

Не скажу, що в мене не виникало думки знайти батька, але лінь брала своє – для чого починати те, що не знати, який принесе результат? Якщо батько мільйонер, то ще нічого, але, коли він сам потребує допомоги – то за які заслуги ми його маємо виходжувати?

Аж тут він сам на порозі, а серце навіть нічого не підказало? А, кажуть, що кров не вода…

– Якщо захочете його побачити, то він повернувся в село, де жили його батьки. Я все зрозумію, тому робіть те, що відчуваєте, – сказала мама.

Ми розійшлися по домах з однією і тією ж думкою – що робити. На наступний день я прийняла рішення і зателефонувала сестрі.

– Я нікуди не поїду, – майже одночасно сказали ми і засміялися.

В мене з душі впав камінь, що то не я така черства, а таке рішення на дії людини. Мені вже було байдуже чи він там не мільйонер. Я не хотіла ні його грошей, ні його присутності.

Може, люди й змінюються, тільки що мені з того? Мені був тато потрібен, коли я була мала і він у мене був – Святослав. Іншого мені й не треба.

You cannot copy content of this page