Я все життя присвятила своїм дітям, а потім і їх дітям. Завжди думала, що вже горезвісний стакан води мені в старості забезпечений, але правда виявилася набагато гіршою. Дітям не потрібна, у них свої справи, онукам теж не до мене. Приїжджають раз в кілька місяців, хоча живемо в одному місті

Мені завжди здавалося, що головне в житті це сім’я і діти. Ось заради чого варто жити і щось робити. Тому заміж я вийшла рано, чоловіка особливо ніколи не любила, але він був чудовим батьком і мене теж не ображав. Ми один одного поважали і цінували. Хоча я точно знала, що у нього бували жінки на боці, ніколи не показувала, що знаю. Я була переконана, що з родини він не піде.

Дітей у мене троє – два хлопчики і дівчинка. Їх вихованню і домашньому затишку я присвятила всю себе. Достаток чоловіка дозволяв мені не працювати. Я значилася секретаркою в одній конторі, але працювала там інша жінка, мені ж ішов стаж.

У садок у мене ходили обидва старших сина, а ось дочка часто нездужала, тому було вирішено її залишати вдома. З дітьми я завжди займалася, робила всякі вправи, ми вчили кольору, букви, цифри, ліпили, читали, співали, в’язали, клеїли, майстрували, гуляли. Коли вони підросли, я водила їх на різні гуртки, їздила по змаганнях, відвідувала всі їхні виступи, допомагала готуватися.

Мені здається, що шкільну програму я досі можу напам’ять розповісти, тому що спочатку я робила уроки зі старшим, потім із середнім, а потім все те ж саме з молодшою. Репетитори тоді не були поширені, доводилося викручуватися якось самим.

Чоловік у вихованні дітей майже не брав участі, він багато працював, а вечори проводив за газетою чи перед телевізором. Навіть у відпустку ми з дітьми іноді їздили без нього. Його не стало, коли дочка закінчувала університет. Тоді стало вже складно.

Діти розлетілися жити власним життям, а мені довелося виходити на роботу. Освіта у мене є, але толку від неї через стільки років сидіння з дітьми – кіт наплакав. Влаштувалася нянькою в дитячий садок, з дітьми я вмію звертатися. Зарплата маленька, але хоч щось.

Чоловік за життя встиг купити старшим синам по квартирі. Донці він збирався придбати житло, але не встиг. Вона якийсь час жила зі мною в нашій трикімнатній оселі, потім зустріла хлопця і переїхала до нього. Але після весілля вони з чоловіком повернулися в мою квартиру – доня була при надії, а її чоловік один не міг утримувати сім’ю і платити за житло.

У старших вже були діти, з якими я регулярно поралася, а потім їх віддали в садок, де я працювала. Так що онуків по домівках ввечері розводила я, щоб діти час на вештання туди-сюди не витрачали.

Частенько онуки проводили у мене вихідні, що дуже не подобалося зятю і донці. Вони обурювалися, що малеча шумить і заважає, а квартира схожа на дитячий садок. Але не могла ж я відмовити синам і невісткам, коли вони просили посидіти з онуками.

В результаті донька заявила, що з неї вистачить. Треба вирішувати питання з житлом. Вона запропонувала продати жило, мені купити однокімнатну, а їм віддати гроші, що залишилися, щоб вони теж мали свій куток.

– Це буде чесно. Брати при квартирах, їх ви забезпечили, а я як нерідна. Ну і що з того, що ти мене не повчаєш? Я повинна тепер все життя з тобою жити?

Донька була права, вона насправді залишилася без житла. Я не хотіла, щоб вона почувалася обділеною і зробила так, як вона запропонувала. За підсумком я змогла купити собі невелику однокімнатну квартирку, а донці і її чоловікові свати грошей додали і вони купили собі дві кімнатки.

Я навіть рада була, що ось так питання з житлом у всіх вирішилося, ніхто не залишився обділений. Шкода, звичайно, було розлучатися з житлом, з яким пов’язано стільки спогадів, але це всього лише квадратні метри. Тим більше, я не залишилася на вулиці.

Життя тривало, онуки росли, діти займалися своїми справами. Коли онуки увійшли в вік, коли їх без проблем можна було залишити вдома самих, діти почали рідше приїжджати, посилаючись на справи. Тепер уже і дзвонять рідко.

Я пробувала їх збирати разом, все-таки родина, але навіть на мій день народження не кожен раз виходило. То у одного робота, то у когось дитина нездужає чи сам прихворів, то ще якась причина. Онукам зі мною вже нецікаво, своє життя, свої захоплення.

А я залишилася з боку, як п’яте колесо до воза. Троє дітей, п’ятеро онуків, а недавно прихворіла, то довелося сусіда просити про допомогу. Добре, що не відмовив.

Зрозуміло, що у всіх своє життя, свої справи, але чим я заслужила до себе таке ставлення? Все завжди для них, а тепер вони до мене задом.

Я народжувала не заради склянки води в старості, а щоб на схилі років у мене була сім’я і я відчувала, що комусь потрібна. Немає у мене сім’ї, на жаль. Троє дітей, п’ятеро онуків, а сім’ї немає.

Фото ілюстративне.