Я застала свекруху за цікавою справою і не знаю, як на це реагувати. Свекруха вона мені колишня і я з доброї волі дозволяю їй бачитися з онучкою у нас вдома. Я навіть не могла уявити, що вона це зробить. Тепер мені стало зрозуміло, чому чоловік, роблячи виплати на дитину, каже мені аби я не сміла витрачатися «на себе». І ось це «на себе» мене так вразило, бо він всім розказує, що всі гроші витрачав на мене. Тобто, купив холодильник в квартиру — то витратився на мене, машину собі купив — то теж на мене, бо мене треба з дитиною возити в поліклініку…
Сергій грюкнув дверима, кинув щось про «нове життя» і «Жінку, яка вміє цінувати, коли для неї щось робиш», яка, на відміну від мене, не ходить у вживаних речах. Я тоді лише мовчки притисла до себе малу. Мені було страшно. Сім років мені вкладали в голову, що я — фінансова катастрофа.
— Слухай, — казав він мені ще за пів року до розлучення, переглядаючи застосунок банку. — Кредит за машину сімнадцять тисяч. Я це плачу для тебе. Щоб ти не в маршрутках з дитиною штовхалася, а людиною їздила в магазин.
— Але я їздила на ній тричі за місяць, Сергію, — намагалася вставити я слово. — Решту часу вона під офісом твоїм стоїть.
— Не рахуй мої кроки, — обривав він. — Я купую каструлі, я оплатив ремонт у ванній, я закрив рахунок за світло. Це все — твій комфорт. Ти — дорога жінка, Лізо. Дуже дорога.
Виходило так, що він «утримував» мене, купуючи речі, якими користувався сам, або які були базовою потребою квартири. Моя ж зарплата, на десять тисяч менша за його, просто розчинялася. Я купувала продукти, ліки, підгузки, порошки. Але це не рахувалося.
— Де гроші? — питав він кожного двадцятого числа.
— Вийшли, Сергію. Малій куртку купила, за садок заплатила, на продукти…
— Знову одяг? Його вже ціла купа! Ти просто не вмієш жити по коштах.
Він почав «обмежувати» мій доступ до бюджету. Спочатку забирав різницю в наших зарплатах собі. Потім вирішив, що десять тисяч мені на особисте — це забагато.
— Твій крем коштує як мій набір інструментів, — кривився він. — Давай так: я даю двадцять на місяць, ти даєш решту.
Я віддавала все до копійки. Ходила в одному светрі три роки. Коли кришився зуб, пила пігулки, бо «зараз не на часі», треба Сергію нові диски на машину, він же нас возить. Я була впевнена, що я — тягар. Свекруха підтакувала:
— Сергійко такий ощадливий, весь у батька. А ти, Лізо, все по вітру пускаєш.
А потім він пішов. І я залишилася з дитиною, кредитною картою і глибоким острахом перед майбутнім. Перший місяць я купувала лише крупи й овочі. А потім прийшла зарплата. Потім — аванс. Я сіла за стіл і відкрила блокнот.
— Так, — шепотіла я собі під ніс. — Мінус сімнадцять тисяч за машину, якої тепер немає. Мінус вісім тисяч на його «чоловічу» їжу — стейки, дорогу ковбасу, пиво вечорами. Мінус його сигарети.
Раптом виявилося, що моїх грошей не просто вистачає. Їх — забагато. Я вперше за п’ять років зайшла в перукарню. Не на «підрівняти кінчики», а на нормальне фарбування. Я вилікувала той клятий зуб. Купила доньці не вживані речі з груп у фейсбуці, а нові сукні в магазині.
Сергій справно перераховує сім тисяч. І кожен переказ супроводжує коментарем: «Дитині на фрукти! Тільки спробуй собі помаду купити, я перевірю». Я раніше думала — як він перевірить?
Сьогодні Світлана Петрівна прийшла «провідати кровиночку». Я, як зазвичай, вирішила не заважати. Сказала, що піду винесу сміття і заскочу в аптеку. Насправді просто хотіла подихати повітрям без її повчань. Повернулася тихо. Відкрила двері своїм ключем. В коридорі було чути шепіт.
— Так, зараз… ось так… — бубоніла свекруха.
Я заглянула в дитячу. Світлана Петрівна стояла на колінах біля нового ліжечка, яке я купила минулого тижня. В одній руці телефон, в іншій — піднятий край ковдри. Вона фотографувала фірмову бірку. Потім вона перемістилася до стелажа. Клац-клац. Фото великої клітки з хом’яком. Фото мого нового робочого крісла в кутку. Вона діяла професійно. Відкрила шафу, розсунула вішалки з новими комбінезонами доньки. Знову спалах.
— Світлано Петрівно, ви щось загубили? — запитала я, стоячи в дверях.
Вона ледь не впустила телефон у клітку до хом’яка. Різко випрямилася, обличчя пішло червоними плямами.
— Ой, Лізо! Та я це… Сергію хотіла показати. Він же серце собі рве. Каже, ти дитину не глядиш толком, а сама по салонах бігаєш.
— І як? Хом’як схожий на ознаку голоду? — я підійшла ближче.
— Ну а навіщо така дорога клітка? — раптом випалила вона, втративши сором. — Сергій каже, він тобі п’ять тисяч зверху кинув на вітаміни, а ти іграшок накупила. Він же тепер бачить — гроші у тебе зайві з’явилися. Значить, він багато платить. Навіщо йому переплачувати, якщо ти тут ремонти робиш?
Я дивилася на неї і бачила не бабусю, а податкову інспекцію на виїзді.
— Ви фотографуєте мої меблі, щоб він міг зменшити аліменти?
— Я фотографую правду! — гордо заявила вона. — А то він розказує, як він тебе «мільйонерку» утримує, а ти бідною прикидаєшся.
Вона пішла, навіть не попрощавшись з онукою. А я лишилася з дивним відчуттям. Виходить, кожен мій крок, кожна нова кофтинка чи пачка якісного масла в холодильнику — це «компромат». Вони щиро вірять, що якщо я не в злиднях, то це лише завдяки його «великим» виплатам, а не тому, що я нарешті перестала бути фінансовим донором для дорослого мужика.
Тепер і не знаю чи впускати її далі, бо я ж виходжу на вулицю, коли вона приходить і не знати що ще вона фотографує?
