Я звичайна українська жінка, яка намагається балансувати між роботою, сім’єю та власними мріями. Одного вечора, після звичайного робочого дня, я зіткнулася з несподіваною пропозицією від чоловіка, яка перевернула моє уявлення про нашу сім’ю.
Мова йшла про нашу квартиру — подарунок від батьків на весілля, який раптом став предметом суперечок через вплив свекрухи. Ця розмова не лише розкрила старі непорозуміння, а й змусила мене задуматися: чи справді ми з чоловіком дивимося в один бік?
Втомлена, але задоволена, я поверталася додому після довгого дня в офісі. На роботі я координую проєкти в невеликій ІТ-компанії, і хоча люблю свою справу, вона забирає багато сил.
Увечері я завжди намагаюся приділити час сім’ї: приготувати вечерю, перевірити уроки в сина Артема, поговорити з чоловіком Миколою.
Того вечора, як завжди, я гріла борщ, коли почула, як у двері вставляють ключ. Микола повернувся пізніше, ніж зазвичай, але він попереджав, що заїде по справах.
— Привіт, коханий! — гукнула я, посміхаючись, і пішла зустрічати його в коридор. — Де був?
Микола мовчки зняв пальто, простягнув мені пакет із продуктами й коротко відповів:
— На об’єкт до замовника заїжджав. Потім до мами.
Я кивнула, відчуваючи, як у животі заворушилося якесь передчуття. Його голос був напружений, а настрій явно не найкращий. Я повісила пальто в шафу, намагаючись не звертати уваги на тривогу, що наростала.
— Як там мама? — спитала я, стараючись тримати тон легким.
— Нормально, — відмахнувся він. — Здоров’я турбує, як завжди. Оленко, я хотів би поговорити.
Я застигла. Його тон, серйозний і трохи невпевнений, не віщував нічого хорошого. Зазвичай такі розмови починалися після чергової бесіди з його мамою, пані Марією.
Вона завжди мала свою думку про те, як нам жити, і Микола, хоч і не визнавав цього, часто підпадав під її вплив.
— Про що? — я склала руки, відчуваючи, як пульсує напруга.
— Ну, не починай одразу, — він спробував посміхнутися, але вийшло якось криво. — Мама просто переживає за нас, за нашу сім’ю. Вона запропонувала переоформити нашу квартиру на неї. І я, в принципі, згоден.
Я відчула, як повітря в кімнаті стало важким. Наша квартира — це не просто чотири стіни. Це подарунок від наших батьків на весілля, місце, де ми з Миколою будували наше спільне життя, де зростає наш Артем. І ось тепер його мама хоче, щоб ми віддали її?
— Не розумію, — сказала я, намагаючись тримати себе в руках. — Поясни.
Микола зітхнув і потер скроні.
— Оленко, цю квартиру нам подарували наші батьки, так? Вклалися разом. Мама вважає, що її частка там більша значно. І вона боїться, що, якщо ну, якщо щось піде не так, її вкладення пропадуть.
— Не так? — я відчула, як усе всередині стискається. — Ти про що? Про розлучення? Тобто твоя мама вже планує наш розрив?
— Та ні, не те, — він замахав руками. — Просто вона хоче, щоб усе було справедливо. Щоб у нас було житло, і вона була спокійна.
Я не могла повірити своїм вухам. Справедливо? Я згадала, як мої батьки роками відкладали ту купку доларів, щоб допомогти нам із квартирою.
Вони брали кредити, економили на всьому, щоб ми з Миколою могли почати сімейне життя без боргів. А тепер пані Марія вважає їхній внесок «символічним»?
— Справедливо? — перепитала я, відчуваючи, як голос починає тремтіти. — Мої батьки віддали половину вартості цієї квартири. Це подарунок, Микола! Подарунок не переписують!
— Ну, Оленко, ти ж знаєш, як це буває, — він знизав плечима, ніби це було щось буденне. — Мама просто хоче, щоб її частка була захищена. Якщо ми раптом ну, ти зрозуміла.
— Якщо ми розлучимося? — я підвищила голос, не в силах стриматися. — Ти серйозно? Тобто твоя мама вже вирішила, що я заберу Артема і квартиру, а ти залишишся ні з чим?
Микола зітхнув і сів на диван, ніби намагаючись уникнути мого погляду.
— Вона просто переживає. І я її розумію. У тебе ж є твоя стара квартира, правда? То в чому проблема?
Я відчула, як обличчя палає. Моя «стара квартира» — це однокімнатна хрущовка, яку я отримала в спадок від бабусі. Вона в напівзруйнованому стані, і ми здаємо її за 5000 гривень на місяць, щоб хоч якось покривати комунальні послуги. І тепер пані Марія вважає, що цього достатньо для мене й Артема?
— Тобто ти пропонуєш, щоб я з сином тулилася в тій халупі, а твоя мама заспокоїлася? — я ледве стримувалася, щоб не розходитись. — Ти взагалі чуєш себе?
— Оленко, ти все перекручуєш, — Микола почав дратуватися. — Я просто хочу, щоб усі були задоволені. Мама, ми, Артем.
— А я? — перебила я. — Про мене ти подумав? Чи твоя мама вже вирішила, що я тут зайва?
Він мовчав, і це мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Я розвернулася й пішла на кухню. В серединіе гупало, а в голові крутилися десятки думок.
Як ми дійшли до цього? Ми з Миколою були разом 12 років, виховували Артема, планували майбутнє. І ось тепер я відчувала, що моя сім’я — це не тільки ми троє, а ще й пані Марія, яка завжди стоїть за спиною мого чоловіка.
На кухні я налила собі води й спробувала заспокоїтися. Артем сидів у своїй кімнаті, слухаючи музику в навушниках, і, на щастя, не чув нашої розмови.
Я не хотіла, щоб він бачив нас у такому стані. Але що робити далі? Поступитися? Погодитися на абсурдну ідею свекрухи? Чи боротися за те, що по праву належить нашій сім’ї?
За вечерею ми з Миколою майже не розмовляли. Я намагалася тримати себе в руках заради Артема, але напруга між нами була відчутною. Син, здається, помітив, бо спитав:
— Мам, тат, ви нормально? Чого такі тихі?
— Усе добре, синку, — посміхнулася я, хоча в горлі стояв клубок. — Просто втомилися.
Микола кивнув, але навіть не глянув у мій бік. Після вечері я пішла до своєї подруги Наталі, якій завжди могла виговоритися. Ми зустрілися в кав’ярні неподалік, і я виклала їй усе, що сталося.
— Ти жартуєш? — Наталя округлила очі, тримаючи чашку з капучино. — Переписати квартиру на його маму? Це що, вона вже вас розводить у своїй голові?
— От і я про це! — я зітхнула, розмішуючи цукор у своїй каві. — І найгірше, що Микола з нею згоден. Він каже, що це «справедливо».
— Справедливо? — Наталя пирснула. — Оленко, ти ж розумієш, що це не про справедливість. Це про контроль. Його мама хоче тримати вас на гачку.
— Я знаю, — я опустила голову. — Але що мені робити? Якщо я не погоджуся, це може зіпсувати наші стосунки з Миколою. А якщо погоджуся то що?
Наталя задумалася, а потім нахилилася ближче.
— Слухай, а що твої батьки кажуть? Вони ж теж вкладалися в цю квартиру.
— Я ще не розповідала, — зізналася я. — Боюся, що мама з татом не будуть себе стримувати. Вони й так не в захваті від пані Марії.
— І правильно, — Наталя відкинулася на спинку стільця. — Треба поговорити з ними. І з Миколою. Але не так, як сьогодні, а спокійно. Поясни йому, що ти відчуваєш. І не дозволяй його мамі вирішувати за вас.
Я кивнула, але в душі не була впевнена, що спокійна розмова щось змінить. Пані Марія мала над Миколою якусь магічну владу, і я боялася, що ця ситуація — лише початок.
Наступного дня я вирішила поговорити з батьками. Мама, як я й передбачала, була вступорі.
— Оленко, ти серйозно? — вона ледве стримувала обурення, коли я розповіла їй усе за чаєм у них вдома. — Ми з татом віддавали половину на цю квартиру! І тепер вона хоче її собі забрати?
— Мам, вона не забирає, — я спробувала заспокоїти її, хоча сама ледве вірила своїм словам. — Вона хоче, щоб ми переписали квартиру на неї. Мовляв, для безпеки.
— Безпеки? — тато, який до цього мовчав, нарешті втрутився. — Оленко, це не безпека. І я тобі скажу: якщо ти на це підеш, ти втратиш не лише квартиру, а й повагу до себе.
Я знала, що тато має рацію. Але як сказати це Миколі, не спровокувавши непорозуміння? Я повернулася додому з важким серцем і вирішила спробувати ще раз поговорити з чоловіком. Того вечора, коли Артем уже спав, я сіла навпроти Миколи на кухні.
— Коханий, давай серйозно, — почала я, стараючись говорити спокійно. — Я розумію, що твоя мама переживає. Але ця квартира — наш дім. Ми разом її облаштовували, разом виховуємо тут Артема. Чому ми маємо щось міняти?
Микола зітхнув і відвів погляд.
— Оленко, я ж не проти тебе. Просто мама має рацію в одному: вона вкладала гроші. І вона боїться, що.
— Що я втечу з квартирою? — перебила я. — Ти справді віриш, що я здатна на таке?
— Ні, звісно, ні, — він похитав головою. — Але ти ж знаєш, як вона думає.
— Микола, це не її справа, як ми живемо, — я намагалася тримати голос рівним. — Ми сім’я. Ти, я, Артем. Не твоя мама.
Він мовчав, і я відчула, як між нами росте стіна. Наступні тижні були напруженими. Ми з Миколою намагалися уникати теми квартири, але вона висіла в повітрі, як хмара перед грозою.
А потім прийшли мама і тато і за сімейною вечерею сказали моєму чоловіку, що хочуть убезпечити доньку:
— Ми дали половину за цю квартиру. Вклались в ремонт, маємо чеки і виписки. Буде справедливо, якщо ми попросимо переписати це житло на нас. Зрештою, ваша сторона вклала менше грошей, чи не так?
Нині у нашій сім’ї ніякого миру. пані Марія і мої батьки зійшлись не на жарт. Мій чоловік вважає за потрібне захищати матір, тому з моїми батьками він уже не розмовляє навіть. Втім, як і я з панною Марією.
Мама наполягає на тому, що мій чоловік не з проста підняв цю тему і напевне уже давно думає про розлучення, тож просить випередити події і поговорити серйозно з Артемком, аби не було сюрпризів із його боку.
А я сиджу і за голову тримаюсь. Кого слухати: чоловіка що запевняє в тому, що ми сім’я і в проханні його матері нічого такого, чи батьків, що захищать мене аж надто?
Головна кратинка ілюстративна.
