Я стояла на порозі свого маленького будинку в селі, тримаючи на руках шестимісячну Анечку, коли побачила, що від мого дому залишилася лише купа уламків.

Негода кілька днів тому, знесла дах, залишивши дім без захисту під відкритим небом. Сльози котилися по щоках, а душа заходилась від невідомості: куди мені йти з дитиною?

У місті мене чекала свекруха, яка диктувала правила на кожний мій крок, і чоловік, якому байдуже до наших з донькою потреб. Я втекла сюди, сподіваючись знайти спокій, але тепер перед очима була лише розруха.

Та в той момент, коли я вже не бачила виходу, доля підкинула мені несподівану надію — людину, яка змінила моє життя.

Того ранку я, як завжди, стояла за прилавком продуктового магазину в центрі міста. Сонце ледь пробивалося крізь запилені вікна, а запах свіжого хліба змішувався з ароматом яблук, що я саме розкладала на полиці.

До магазину зайшла пані Валентина, постійна клієнтка, низенька жінка з білявим волоссям, яке завжди було акуратно зібране в пучок.

— Маринко, люба, зваж мені, будь ласка, два кілограми тих зелених яблук, — сказала вона, посміхаючись так тепло, що я мимоволі відповіла тим же.

— Зараз, пані Валентино, — я швидко зібрала соковиті яблука в пакет і простягнула їй. — Ось, тримайте. Ці яблука солодкі, але з легкою кислинкою, думаю, вам сподобаються.

— Дякую, сонечко, ти завжди знаєш, що мені потрібно, — вона взяла пакет і раптом додала: — До речі, мій синок, Тарас, обожнює такі яблука. Він у мене спортсмен, плавець. Постійно в роз’їздах, тренуваннях, змаганнях. Йому потрібна здорова їжа, щоб сили були.

— Плавець? — здивувалася я, розправляючи фартух. — Це ж, мабуть, дуже цікаво, але й важко?

— Ой, ще й як! — Валентина оживилася. — Тарас із дитинства у воді, як риба. Каже, що там, під водою, він почувається вільним. Але це не лише радість, а й ризик. Треба бути міцним, як скеля, щоб витримувати такі навантаження.

Вона ще трохи розповіла про сина, а я слухала, уявляючи цього загадкового Тараса, якого ніколи не бачила. Валентина часто приходила до магазину й щоразу згадувала сина з такою гордістю, що я мимоволі зацікавилася. Хто ж він такий, цей чоловік, що живе у світі глибин і змагань?

Одного вечора, коли я вже зачиняла магазин, до прилавка підійшов чоловік років тридцяти. Високий, у спортивній куртці, з легкою усмішкою, яка робила його обличчя ще приємнішим. Він узяв буханець хліба й швидко розрахувався.

— Дякую, гарного вечора, — сказав він, кивнувши, і вийшов.

Я перевірила касу, вимкнула світло й зачинила двері. Вже ступила кілька кроків у бік дому, коли почула за спиною його голос:

— Марино, зачекайте!

Я обернулася, здивована тим, що він знає моє ім’я. Чоловік стояв під ліхтарем, тримаючи в руках той самий хліб.

— Ви ще тут? — запитала я, відчуваючи легке хвилювання.

— Не міг піти, знаючи, що ви підете додому сама в таку пізню годину, — він усміхнувся ширше. — Дозвольте провести вас?

Я вагалася лише мить, але щось у його очах — щирість, спокій — змусило мене кивнути. Ми пішли разом, і він представився: Тарас, син пані Валентини.

Тієї ночі ми розмовляли про все: про його плавання, про мої мрії закінчити університет, про те, як я люблю готувати. Його історії про підводний світ зачаровували, а я ловила кожне його слово.

— Знаєш, Марино, коли пірнаєш на глибину, там так тихо, — розповідав він, дивлячись кудись удалечінь. — Усе, що чути, — це твоє серце. У такі моменти відчуваєш, що весь світ належить тобі.

— А я б, мабуть, злякалася, — зізналася я, сміючись. — Я більше люблю тверду землю під ногами.

— І це теж добре, — відповів він, поглянувши на мене. — Комусь же треба тримати нас, плавців, на землі.

Наступного вечора Тарас знову чекав мене після роботи. Наші прогулянки стали регулярними, а розмови — дедалі глибшими. Через два місяці ми вирішили одружитися. Я була на сьомому небі від щастя: нарешті у мене буде справжня сім’я, про яку я мріяла, зростаючи в дитбудинку.

Але сімейне життя виявилося зовсім не таким, як я уявляла. Уже в перший день після весілля пані Валентина запросила мене на “серйозну розмову”.

— Марино, ти тепер частина нашої сім’ї, — почала вона, сидячи за кухонним столом із чашкою чаю. — Але в нас є свої правила. Тарас — особливий, він звик до турботи. Ти мусиш готувати йому тільки найкраще, прибирати, дбати про дім. І ще одне: усі гроші, що ти заробляєш, приноситимеш мені. Я краще знаю, як ними розпоряджатися.

Я застигла, не знаючи, що відповісти. Її слова звучали як наказ, а не прохання. Я виросла без батьків, у дитбудинку, і поняття “сім’я” для мене було священним. Я думала, що Валентина стане мені другою матір’ю, але її тон змусив відчути себе наймичкою.

— Пані Валентино, я постараюся, — пробелькотіла я, хоча всередині все кипіло.

— От і добре, — вона кивнула, ніби все вже було вирішено. — І не забудь: Тарас любить, щоб усе було по-моєму.

Життя стало справжнім випробуванням. Я розривалася між навчанням на економічному факультеті, роботою в магазині й домашніми обов’язками. Вранці я готувала сніданок для всіх, бігла на пари, потім додому — готувати обід, і знову в магазин.

Іноді я не встигала навіть поїсти. Єдиною моєю відрадою були неділі, коли я їхала в село до свого маленького будинку, який дістався мені від держави після дитбудинку. Там я доглядала за городом, вирощувала овочі й відчувала себе вільною.

Через рік у нас із Тарасом народилася донька, Анечка. Я сподівалася, що дитина змінить усе, але стало тільки важче. Валентина ще більше посилила контроль.

— Марино, дитячі виплати — це не твої гроші, — заявила вона, коли Анечці виповнилося два місяці. — Усе, що отримуєш, кладеш на мій стіл. Я знаю, як їх витратити.

— Але ж це для Анечки! — не витримала я. — Їй потрібні підгузники, одяг!

— Не сперечайся, — відрізала вона. — Ти ще молода, не розумієш, як правильно. Я краще знаю.

Я залишилася без копійки на потреби доньки. Єдине, що рятувало, — я годувала Анечку природно, тож не доводилося купувати суміші. Тарас же дедалі більше віддалявся. Він або був на тренуваннях, або з друзями, а коли я просила його побути з донькою, відповідав холодно:

— Ти мати, ти й справляйся.

Одного вечора за вечерею Тарас раптово сказав:

— Треба зробити ремонт. Квартира виглядає старою. Нові шпалери, підлога, ванна — усе треба міняти.

— Синку, це ж дорого, — зітхнула Валентина. — Звідки візьмемо гроші?

— Є ідея, — Тарас глянув на мене. — Марина може продати свій будинок у селі. Ще кредит візьмем і буде ремонт.

Я мало не впустила ложку. Мій будиночок у селі був моїм єдиним притулком, місцем, де я могла дихати вільно. Там я прописала Анечку, бо Валентина відмовилася прописувати нас у своїй квартирі.

— Я не продам будинок, — твердо сказала я, відчуваючи, як тремтить голос.

Валентина скочила на ноги, її обличчя почервоніло від гніву.

— Ти що, проти сім’ї йдеш? — закричала вона. — Ми тебе прихистили, а ти так віддячуєш? Та твій будинок — купа мотлоху в глушині! Продай, і не смій сперечатися!

Анечка заплакала від її скрику, а я сиділа, не в силах ворухнутися. Тієї ночі я не спала, обдумуючи, як жити далі.

Наступного дня Анечці саме виповнилося шість місяців, Валентина викликала мене до себе.

— Годі сидіти вдома, — сказала вона. — Виходь на роботу. Тарас працює, як віл, а ти тут байдики б’єш. Я догляну Анечку.

— Але вона ще така маленька, — спробувала заперечити я.

— Не сперечайся, Марино. У сім’ї всі працюють.

Я повернулася в магазин, але серце плакало від думки, що залишаю доньку з Валентиною. Одного дня я відчула себе погано на роботі — голова паморочилася, ноги підкошувалися. Хазяйка відпустила мене додому раніше. Я тихо відчинила двері квартири й почула слова свекрухи:

— Їж, кому сказала! Через тебе одні проблеми!

Анечка хлипала в дитячому стільчику, а Валентина стояла над нею. Я увірвалася до кухні, обійняла доньку.

— Що ви робите?!

Валентина лише фиркнула й пішла до своєї кімнати. Того вечора я вирішила: досить. Наступного ранку, коли Валентина поїхала до подруги, а Тарас був на роботі, я зібрала речі, взяла Анечку й викликала таксі. Ми поїхали в село.

Але в селі на мене чекало нове випробування. Негода знесла дах мого будинку. Я сіла на лавку біля двору, тримаючи сплячу Анечку, і заплакала. Усе, що я мала, було втрачено. Раптом мене помітила сусідка, тітка Ганна, літня жінка з добрими очима.

— Маринко, що сталося? — вона підійшла, тримаючи кошик із щойно випраними речами.

— Тітко Ганно, подивіться, — я вказала на будинок. — Даху немає. Куди мені тепер? Я з Анечкою.

— Не плач, дитинко, — вона поклала руку мені на плече. — Ходи до мене. Поживете в мене, а там щось придумаємо.

Я погодилася, бо іншого вибору не було. Тітка Ганна прихистила нас, а я намагалася привести будинок до ладу, але без даху це було неможливо. Того ж вечора до тітки Ганни приїхав її внук, Іван. Він привіз продукти й залишився на вечерю. За столом бабуся розповіла йому про те, що в мене сталось.

— Іване, ти ж у місті будівельник, може, допоможеш Марині з дахом? — запитала вона.

— Звісно, бабусю, — відповів Іван, дивлячись на мене. — Я приїду на вихідних, подивлюся, що можна зробити.

Він стримав слово. За два тижні Іван із друзями полагодив дах, привів до ладу стіни й навіть пофарбував їх. Я не могла повірити своїм очам — мій будиночок знову став домом.

— Іване, як мені тобі віддячити? — запитала я, коли він закінчив роботу.

— Та нічого не треба, — він усміхнувся. — Головне, щоб ти з Анечкою були в безпеці.

Наступного разу, коли Іван приїхав до бабусі, він узявся лагодити старий паркан, який також ліг від негоди. Я гралася з Анечкою у дворі, коли раптом почула гуркіт машини. Це був Тарас. Він вискочив із авто, його очі палали обуренням.

— Ти що собі дозволяєш? — почав він. — Забрала дитину й утекла? Збирайся, їдемо додому!

Я відступила, захищаючи Анечку. Мої ноги тремтіли, але я зібрала всю мужність.

— Я нікуди не поїду, — тихо, але твердо сказала я.

Тарас ступив до мене, але раптом між нами став Іван.

— Вона сказала, що не поїде, — його голос був спокійним, але рішучим. — Краще сідай у машину й їдь.

— Ти хто такий? — Тарас підступив ближче. — Це моя дружина!

— Мені байдуже, хто ти, — відрізав Іван. — Вона не хоче з тобою їхати. І я не дозволю тобі так із нею розмовляти.

Тарас ще щось намагався довести, але, зрозумівши, що Іван не відступить, сів у машину й поїхав. Я видихнула, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.

— Дякую, Іване, — прошепотіла я.

— Не дякуй, — він усміхнувся. — Я просто зробив те, що вважав за потрібне.

Відтоді Іван став частим гостем у моєму домі. Він допомагав із ремонтом, грався з Анечкою, а вечорами ми сиділи на веранді, пили чай і розмовляли. З ним я відчувала себе спокійно, наче вдома. Тітка Ганна раділа, бачачи, як ми зближуємося.

— Маринко, Іван — хороший хлопець, — казала вона. — Ти заслуговуєш на щастя.

Через кілька місяців я розлучилася з Тарасом. Він не заперечував, лише холодно кинув: “Роби, як хочеш”. А ще через пів року я вийшла заміж за Івана.

Ми з Анечкою переїхали до нього в місто, але щовихідних поверталися в село, до мого будинку й тітки Ганни. Там, серед яблунь і тиші, я нарешті відчула, що знайшла справжню сім’ю — ту, про яку мріяла з дитинства.

Головна картинка ілюстративна.